Сьогодні знову розлютилось небо. Вже кілька ночей поспіль воно сердиться: гримить, гупає, наче хтось згори скидає величезні камені прямо на землю. Я та мама прокинулися одночасно. Вона швидко загорнула мене в ковдру, притиснула до себе і повела в ванну кімнату.
Коли починається цей жахливий гуркіт, ми завжди ховаємося там — у найменшій кімнаті нашої хати, поряд з відром та рушниками. Сіли на холодну підлогу. Мама шепотіла молитву. Я дивився на її губи — вони тремтіли, але вона продовжувала: щоб я, її маленький хлопчик, завжди був здоровий, щоб знову настав спокій… щоб закінчилася війна.
Я не до кінця розумію, що таке війна. Але знаю одне — тато там. Де йде війна. І ще знаю, що саме через неї небо стало злим та шумним. Так мені розповіли хлопці з подвір’я. Хоча я їх давно не бачив — мама не пускає мене на вулицю. Сама виходить лише раз на день — до крамниці. Купує тільки хліб.
Я сидів, слухав її молитву. Мені стало трохи сумно… і нудно. Згадав про Мишку — мого м’якого ведмедика. Він завжди допомагав мені, коли було страшно.
— Мамо, принеси Мишку, будь ласка, — попросив я.
Вона подивилася на мене, міцно обняла.
— Зараз?
— Так, хочу його обійняти. Він допоможе.
Мама завжди робила все, що я просив. Навіть дві порції морозива за день — і то дозволяла. Вона кивнула, посміхнулася й сказала:
— Тільки не виходь звідси, добре?
Я похитав головою. І став чекати.
Минало, мабуть, кілька хвилин. Раптом земля застогнала. Щось гримнуло так сильно, що весь будинок затремтів. По підлозі покотився кахель, що відірвався від стіни. Я злякався. Дуже сильно. Але мама наказала не виходити, і я лишився. Почав рахувати — від одного до ста. Хотів до двохсот, але забув, що йде після ста. Мама обіцяла, що коли мені виповниться сім і я піду до школи, то все вивчу. Я дуже чекаю цей день.
Знову почав рахувати, але мама не поверталася. Став кликати її. Спочатку тихо, потім голосніше. Ніхто не відповідав. Тоді я, тремтячи, вийшов у коридор.
Пил стояв у повітрі, ніби густий туман. На підлозі — уламки. Все було не так, як раніше. Підійшов до кімнати, де ми зазвичай дивилися мультики. Там лежала стіна. Половина стелі теж обвалилася. Десь під завалом мав бути і Мишка… і, можливо, мама.
Я хотів закричати, але згадав: коли небо сердиться, кричати не можна.
Подумав, що мама злякалася й вибігла на вулицю. Напевно, чекає мене там. Треба знайти її.
Помітив, що її капці лишилися в коридорі. Отже, вона втекла боса. Я натягнув куртку й вийшов надвір.
Надворі було темно й страшно. Холод проймав до кісток. Оглянувся — і не впізнав свою вулицю. Все змінилося. Один будинок перетворився на купу каміння. У іншого не було стіни. Крамниця, де мама купувала хліб, стала чорною та мертвою.
«Може, вночі вулиця завжди така, — подумав я. — Або це все зробила війна…»
Якщо війна така зла й усе руйнує — чому її ніхто не покарає? Чому дорослі її бояться й мовчать? Чому ніхто не поставить її у кут?
Якби війна була поруч — я б сильно штовхнув її ногою. Я б гукнув: «Йди звідси, звідки прийшла! Ти зла й погана!» І вона б злякалася. Бо я — сильний.
Ішов до нашої площі, де раніше завжди літали голуби. Сьогодні їх не було. Підвів очі — і побачив: з неба падає зірка. Справжня. Яскрава. Не така, як інші. Наче летіла прямо до мене.
Я знав: коли падає зірка — треба загадати бажання.
Став на коліна. Так, як робить мама, коли молиться. Заплющив очі.
«Нехай знайдеться мама. І Мишка теж. І нехай війна піде назавжди».
Більше я нічого не просив.
