Сестра чоловіка вирішила, що саме ми — і ніхто інший — зобов’язані розкошувати її діточок
Я вийшла за Леоніда майже вісім років тому. Чоловік золотий — добрий, чуйний, серце розірветься за близьких. Але є одна проблема — його сестра. Віра. Жінка з невичерпною фантазією та неймовірним талантом перетворювати будь-яку фразу на вмінозавуальований натяк… на дорогенький подаруночок.
Вона ніколи не казала прямо. Її слова завжди звучали як невинні роздуми:
— Ох, а дітки так мріють подивитися той новий мультик, але ж квитки зараз — ой-ой… — зітхала вона з нотками мрійливості. І мій Льоня, ледве почувши це, миттєво купував квитки, сам водив племінників у кіно та ще й годував їх комбо з попкорном.
— Яка ж чудова погода, — продовжувала Віра, — а ви вдома сидите. У Карпати б відправитися! — І хто, на вашу думку, їхав з її дітьми на гірські лижнички? Звісно ж ми. І, звісно, за наші кошти.
Я не ловлю натяків. І не хочу. Я люблю прямоту. Треба щось? Скажи. Попроси. Поясни. А не крути-верти, начебто сама нічого й не хотіла.
А от Леонід завжди швидко реагував на її «мрійливі відвертості». Він обожнював племінників до непритомності. Але те, як він їх пестив, вже переходило всі межі. Велосипеди, гаджети, розваги — усе це стало звичним явищем. Віра лише повільно кліпне, а чоловік уже біжить виконувати.
Нещодавно був день Ангела у Віткового сина — Юрка. Ми перед цим подарували йому розкішний велосипед, який коштував нам чималих грошей. Я була впевнена, що цього більш ніж достатньо. Але, як виявилося, для Віри «велик» — це так, дріб’язок. На її думку, дитині терміново треба до Львова. Та не самотужки — з нею, звісно. Хіба ж хлопцеві можна одному?
Мовою Віри це звучало так:
— Юрко так мріє побачити Старий ринок… Очі просто світяться…
Леонід тоді привіз племінникові замість путівки — торт і набір декоративних подушечок з вишитими ініціалами. Я того дня працювала, а чоловік поїхав сам. І це, як ви здогадуєтеся, стало холодним душем для сестри.
Але Віра не здалася. Її апетити зростали з року в рік. Чоловікові це, начебто, не заважало. Дітей у нас не було, і він віддавався племінникам цілком. Можливо, тому й не помічав, куди течуть кошти.
І ось — довгоочікувана новина: я завагітніла. Повідомила чоловіка — він плакав від щастя, цілував живіт, не вірив. Він мріяв про це роками. А потім прийшла Віра…
І знову — з проханням. Цього разу про поїздку до Трускавця на свята. І, звичайно, з дітьми. Чоловік відмовив. Вперше. Сказав, що скоро стане батьком, і тепер усі ресурси — на сім’ю. Тоді сестра спалахнула.
Наступного дня вона подзвонила мені. Кричала. Звинувачувала.
— Як ти посміла?! Це все твоїх рук справа! Хотіла відібрати в моїх дітей єдину людину, яка про них дбала!
Я мовчки поклала слухавку.
А потім — новий акт драми. Племінники підстерігли Леоніда біля офісу. Підсунули йому саморобні листівки.
«Дядьку, будь ласка, не кидай нас…»
«Навіщо тобі свої діти, якщо в нас уже є ти?..»
Хтось явно допомагав їм складати текст. І цей «хтось» був дуже передбачуваний.
Леонід прийшов додому, сів на диван, подивився на листівки… і ніби щось у ньому клацнуло.
— Я просто ідіот, — сказав він. — Скільки років я це терпів? Оці «зламана мікрохвильовка», «нема грошей на шубу», «тато втік — дядьку, допоможи». Вона завжди використовувала дітей, щоб мною маніпулювати. А я – вірив. Дурень.
І раптом він дістав блокнот. Почав записувати все, що згадував: велосипеди, телефони, табори, подорожі, техніку, шуби, квитки в театр. Підсумок — кругленька сума.
А далі — фінал. Фінал по-віриному.
Вона прийшла до нас додому. Стояла в передпокої, ніби господиня, і сказала:
— Раз у вас скоро буде своя дитина, може, зробиш останню добру справу? Подаруєш нам авто. Не нове, я ж не нахаба. Просто щоб дітей возити…
Леонід без слів подав їй блокнот.
— Ось тобі сума. За все, що ти отримала. Поверни. Півроку терміну. Далі — до суду.
Вона вилетіла за двері, грюкнувши так, що з полиці впала мітла.
Після цього почався потік повідомлень. Подруги Віри атакували мої соцмережі. Писали, що я знищила священний зв’язок дядька з племінниками. Що тепер діти «покинуті, голодні, а мати в розпачі».
Але знаєте, я не здригнулася.
У Віри — дві квартири. Одну їй залишив колишній чоловік, другу — сам Леонід, відмовившись від спадщини на її користь. Вона отримує аліменти, живе не бідно. Просто звикла, що їй усе можна. А тепер — не можна.
У нас буде дитина. І тепер у мого чоловіка — справжня родина.Тепер ми вдома сидимо, обіймаємо нашого малечу, а Вірині звички нас більше не турбують.
