Зустрів свою колишню через тридцять років у супермаркеті, біля каси. Викладаю свій кефір з ковбасою та цигарки. Касирка швидко вітається, навіть не подивившись на мене, пробиває: “Це все?”, і відкидає пофарбоване чубчик. Знайомий жест. Але я б і пішов, якби не глянув на бейджик, що в усіх касирок на грудях. Марія Шевченко.
— Маша, це ти?
Вона нарешті підняла на мене очі:
— Так… А що?.. Боже! Вітько?
— Ага, я. Не сподівався зустріти тебе ось так.
… Літо 1991 року. Ми з Машкою йдемо Києвом, неділя. Вона в короткій чорній спідниці, худа. У неї гарні ноги, трохи розкута хода і вічна легка усмішка. Вона наче від мене вислизає, а я намагаюся її впіймати. Машка дико сексуальна, чоловіки обертаються. А я і пишаюся, що зі мною така дівчина, і злюся, бо вона навіть не дозволяє себе обійняти.
Я розповідаю їй, що мрію стати журналістом, Машка посміхається:
— На мою думку, це нудно. А от я буду співачкою. Точно.
Нам по двадцять. Машка закінчує музичне училище, фортепіано. Але зараз літо, занять немає, тому у неї довгі нігті з червоним лаком. Ці руки й ці нігті теж бентежать мене.
Машка рішуче каже:
— Я хочу їсти! Он кафе!
У мене в кишені лише десятка. Я збирався жити на неї тиждень, мама залишила перед від’їздом. А це кафе коштує бозна скільки, здається, воно кооперативне — розоришся. Але роблю байдуже обличчя: звісно, пішли! Сам думаю: лише б вистачило десятки, лише б вистачило…
У кафе Машка замовила піцу і шампанського. Ми випили, мені вже було все одно, лише б відвести Машку до себе на ніч. Але тут заграла гурт «ВІА Гра». Машка схопилася й почала танцювати під неї одна, запально й пристрасно. Всі товстуни навколо витріщилися на неї, забувши про горілку-закуску. А Машка ще й підспівувала: «Ти до мене не вертайся, не треба мені брехні…». Здавалося, вона почувалася зіркою.
Грошей мені ледь вистачило, але Машка недбало кинула гривню на стіл:
— Гаразд, гуляємо! Ну, що далі?
І ми пішли до мене. Здається, це була найдовша й найкраща ніч у моєму житті. Чудова аеробіка для двох. «Ти до мене не вертайся…» — дзвеніло в моїй щасливій хмельній голові.
А через три місяці, восени, ми розійшлися. Машка мене кинула:
— Слухай, я зустріла хлопця, дуже класного, вибач. І ще він сказав, що познайомить мене з потрібною людиною на студії звукозапису. Я хочу записати альбом, я навіть придумала назву — «Моє щастя».
— Дурна назва, — відповів я.
І пішов. Мені хотілося вити. Хотілося якось страшно їй помститися. І шалено хотілося знову затягти її на ніч. Стільки емоцій в голові молодого дурня.
Тепер минуло тридцять років. Боже мій, тридцять років. Переді мною сиділа пожовкла Машка, касирка Машка.
— Пам’ятаєш, ти хотіла стати співачкою? — усміхнувся я.
Машка нервово посміхнулася:
— Усі ми чогось хотіли… Але я знаю, що ти став журналістом. Іноді тебе читаю, молодець.
Я вийшов із магазину. Я думав про Машку. Що ж, можна сказати, я помстився, хоч і через тридцять років. Я навіть навмисне не взяв решти. Як не смішно, там були саме десять гривень. Монеткою. Тільки тепер це вже зовсім не ті десятки, не купиш у кафе радянського шампанського. Музика зав’яла, Машка подорожчала, її життя завершується на касі під акомпанемент штрих-коду. Туга.
А через кілька днів я зайшов у той же супермаркет. Чесно кажучи, буваю там рідко, але зайшов. З незрозумілою метою.
Вона знову була там. Побачила мене, зраділа:
— Ти ж куриш? ХодіМи вийшли, запалили цигарки, і в її очах я знову побачив ту саму дівчину, що колись танцювала під “ВІА Гру”, а тепер співала колисанки своїй онучці.
