Ту квартирку я відразу полюбив. Невелика, акуратна, меблі скрізь радянські, навіть стенка югославська з кришталевими шкафчиками. Килим на стіні, закопчений чайник на плиті та старенький холодильник “Дніпро” у кухні. Ще й радіоприймач у вітальні висів. Старий, з якого лунало “Промінь”. Так теплом віяло. З тріскотом, з легким шипінням, зі старими піснями. Телевізора не було, та я й не сумував.
Приходжу з роботи, вмикаю радіо голосніше, ставля чайник. Наливаю окріп у глечик, вдихаю пару та стою біля вікна, дивлюсь на вулицю. Радіо базікає, а я на небо пильную – на темно-синє, на бліді зірочки, на серп місяця. І мовчу. З ким мені говорити? Один у тій квартирі жив. Так і жив, доки не познайомився із сусідом новим. Тарасом його звали. Тарасиком. Добрий хлопчина.
Тоді я з роботи прийшов пізно. Цілий день біля верстата, аж спина болить, ноги мов ватяні. Заходжу в кухню, а він сидить. Тарасик. Сидить та дивиться на мене. Хотів already заругатися, ременем погрозити, а він як гляне світлими очима – рука сама опустилась. Поставив чайник, сів поруч. Я на нього, він на мене. І не йде. Просто мовчить.
Налив собі чаю, вийняв печиво з пакета, поклав на стіл. Тарасик аж шию витягнув. Протягнув йому шматочок, а він понюхав, ввічливо відвернувся та сидить, радіо слухає. Прослухали новини, дізнались, що в світі діється, потім я пішов спати. Тарасик у кухні лишився. Тільки вранці кудись подівся. По справах, мабуть. Мене завод чекав, а він чим займався – не знав. А ввечері повернувся, коли я приніс із магазину торбину. А там – в’ялена таранька, пляшка холодного пива та вівсяне печиво. Отак і зажили разом. Я і Тарасик.
Приходжу з роботи, наливаю пива, чищу рибку та базікаю з Тарасиком. Він не пив, куди йому. Тільки слухав та мовчав. Хіба іноді, коли я занадто розпалювався, починав ходити по кухні. Туди-сюди. Потім заспокоювався і знову за стіл. Сяде та дивиться своїми світлими очима. Слухає. А мені добре. Виговорився, викинув із серця всю гіркоту – і на душі легшає. Тарасик це знав, тому й мовчав.
А ще він любив радіо слухати. Особливо старі пісні. Бувало, приходжу з роботи – Тарасика нема. Вмикаю радіо, тільки чайник поставив – обертаюся, а він уже тут. Сидить, слухає, світлими очима дивиться. Йому добре, і мені теж. Поїмо, радіо послухаємо, до пізньої ночі балакаємо. Розказував йому все: і що на заводі нового, і яке залізо привезли, і як Степанович ледь неІ ось одного дня, коли я сидів у кухні з Зіною та Лізкою, радіо раптом зашипіло, і в його тріскоті мені здалося, ніби хтось легенько постукав по підлозі лапкою.
