Останній раз
— Уб’ю, зараза!
Микола бив кулаками у двері хати, а зібраний народ намагався його вгамувати:
— Миколо, та що ти робиш? Завтра знову проситимеш вибачення! І не соромно? Двоє діточок, а ти так ганьбишся перед усіма, і Марічку теж!
Микола розвернувся до калітки:
— Вам шо, кіно показую? Забирайтеся геть!
Люди не рушили з місця. Сусідка Марічки й Миколи промовила:
— Миколо, та що ж сталося? Має ж бути причина?
— Причина? Марічка й є причина! Я до неї… Я до неї всією душею, а вона? Усміхається всім, зачинилася в хаті, а з ким там?
Він зійшов з ґанку, сів на лавку. Говорив утомленим, плаксивим голосом — дивно було чути таке від здоровенного чоловіка.
Сусідка промовила лагідно:
— Дарма ти на дружину наклеп несеш… Добра вона у тебе. Чесна.
Микола вже ледь чутно відповів:
— Не любить вона мене, тітко Ганно. Я ж селюк, а вона міщанка, от і дивиться усюди, тільки не на мене.
— Ой, дурень ти… Таких, як ти, ще пошукати треба…
Але Микола вже не чув. Заснув, похиливши голову. Тітка Ганя легенько штовхнула його, хтось підклав під голову кепку, і він витягнувся на лавці.
— Ну, от і все. Поки не проспиться — не встане.
***
П’ятнадцять років тому Микола поїхав до міста вчитися на екскаваторника. Село тоді розросталося, хати будували. Люди жартували: ще трохи — і можна буде містом називати. Хай там нема багатоповерхівок, але дворів багато.
У селі була своя будівельна бригада. Будували хатки для спеціалістів, а тепер замахнулися на клуб. Не простий, бо такий уже був — у дерев’яному будинку. А новий — кам’яний, двоповерховий, з гуртками.
І екскаватор був, і багато всього, але працювати було нікому. Трактористи були, водії, а ось спеців такого рівня — ні. Тоді вибрали Миколу та Андрія з сусіднього кінця села й відправили до міста.
Микола й Андрій ніколи не дружили. Навпаки — ладу між ними не було. А все через дівчат — обом подобалися одні й ті самі. Декілька разів навіть билися.
У міВони пішли долею, яку не можна було змінити, але в їхніх серцях назавжди лишився шрам від тих днів, коли слово “останній” мало на увазі не кінець, а надію.
