Коли Дмитро повернувся додому в п’ятницю ввечері, у квартирі пахло смаженою картоплею та чимсь кислим. Він поморщився: Олена знову готувала капусту, хоча знала, як він її не переносить. Скинувши дорогий піджак, акуратно повісив його на вішалку та пройшов на кухню.
— Привіт, — буркнув він.
— Вже поїв на роботі, мабуть? — спитала вона без посмішки.
— Був фуршет після зустрічі. Клієнт — з газової компанії, влаштували бенкет. Зате привіз контракт на два мільйони.
Олена мовчала. Вона стояла біля плити у старенькому халаті, волосся зібране в неохайний пучок. На обличчі — втома. Їй справді було байдуже — хоч сто мільйонів. Гроші не повернуть те, що було між ними ще два роки тому.
Дмитро сів за стіл, відкрив пляшку минералки. По очах дружини промайнуло щось схоже на докір.
— У тебе вже навіть погляд інший, — сказала вона.
— Який «інший»?
— Напівзверхній. Ніби я тобі прислуга. Усе це — не про нас. Ти тепер інший, Дмитро.
— Оленко, ти це серйозно? Я ж працюю до сьомого поту! Усе, що в нас є — моя робота. Квартира, нова машина, відпочинок. А ти що? Навіть не працюєш.
— Я не працюю, бо ти наполіг! — голос їй задрожав. — Ти сам казав: «Сиди вдома, відпочивай, тепер можу забезпечити». А тепер дивишся, ніби я дармоїдка.
Дмитро відсунув тарілку.
— Ти просто заздриш. Я росту, а ти стоїш на місці. Це не моя вина.
— Я стою, бо ти не даєш мені рухатися.
Він підвівся, роздратовано відсунув стілець:
— Якщо не подобається — живи, як хочеш. Тільки не скаржся потім.
Їхній шлюб починався гарно. Дмитро тоді був менеджером у рекламній агенції, а Олена — викладачкою англійської. Знімали квартиру, відкладали по трішки, разом вибирали недорогі подарунки одне одному. Їхнє щастя було в простому — вечірні прогулянки набережною, пікніки в парку, домашні кіновечори.
Потім усе змінилося, коли Дмитра запросили до нової агенції на посаду директора з розвитку. Зарплата — втричі більша. Він почав стрімко рости: відрядження, премії, нові знайомства. Купили двокімнатну квартиру в новобудові, Олена звільнилася з роботи — за його наполяганням: «Навіщо тобі ця школа? Я тебе забезпечу».
Спершу все нагадувало казку. Але потім Олена почала відчувати, що в їхньому домі з’явився третій — холод. Він приходив із Дмитром у вечірніх костюмах, у запаху дорогих сигар, у розмовах про ринки, тренди та KPI. Дмитро змінювався, а Олена залишалася тією ж. І це його дратувало.
— Я все думаю, — казала Олена подрузі Вікторії за кавою, — може, мені повернутися до викладання?
— Повертайся. Ти ж любила це. Або знайди онлайн-курси. Ти ж розумна, Оленко. Просто криза стосунків.
— Це навіть не про роботу. Дмитро ніби… чужий. Він не злий. Просто я для нього — як деталь інтер’єру. Сиджу вдома, готую, прибираю. Усе як треба. Тільки ніхто не питає, як я живу.
Вікторія зітхнула:
— Слухай, це типова історія. Заробив — відчув владу. Гроші виявляють те, що всередині. І не у всіх там гарно.
Одного разу Дмитро прийшов удень, серед робочого тижня. Був у гарному настрої, із пакетом із бутика.
— Дивись, купив тобі сукню.
Олена розгорнула тканину — чорну, облягаючу, з розрізом. Дорогу. Стильну. Тільки не її.
— Це не моє. Я таке не ношу.
— Ти просто забула, як виглядати жінкою. Поїдемо кудись. До речі, у п’ятницю в нас корпоратив. Поїхала зі мною. Покажу всім, яка в мене дружина.
— Як речівину? — тихо спитала вона.
Він не почув. Або зробив вигляд.
Корпоратив відбувався у заміському будинку. Усі — у брендових костюмах і сукнях. Олена почувалася чужою. За столом вона слухала розмови про інвестиції, курси валют, дорогі авто і запивала нудоту ігристим.
Коли вона повернулася з тераси, Дмитро сидів поруч із дівчиною у червоному. Молода, впевнена, гладеньке волосся, білосніжна посмішка. Олена помітила, як та торкнулася його руки. Дмитро не відібрав її.
У машині Олена мовчала. Лише біля дому сказала:
— Хто вона?
— Звичайна PR-менеджерка. У нас спільний проект.
— І ти дозволяєш їй лапати себе?
— Не вигадуй. Вона просто кокетка. Та й що ти влаштовуєш сцену? Ми ж не діти.
— А може, ти забув, що в тебе є дружина? — Олена обернулася до нього. — Чи тобі вигідніше, щоб я була просто… картинкою у рамці?
— Ти знову увімкнула стару платівку. Що тобі треба, Олено?
Вона мовчала. Бо й сама не знала. Мабуть, поваги. Інтересу. КохаВона вийшла з кафе, не озираючись, а він так і не зрозумів, коли саме втратив її назавжди.



