Ось як у нас буде.
Ганна Дмитрівна сиділа у кріслі-гойдалці, в’язала шарфик. Поруч, на старенькому дивані, мирно сопів онук. Вона дивилася на нього з ніжністю й тихим задоволенням. «Ось виростає здоровенький, і це ж все мої старання», — подумала вона.
Ганна Дмитрівна завжди пишалася своєю вмінням економити. За молодості, коли вони з чоловіком тільки починали жити разом, доводилося рахувати кожну копійку. Але саме тоді вона навчилася знаходити радість у простому й цінувати те, що є. Вона знала, як приготувати смачну страву з мінімуму продуктів, як полагодити стару одежу, щоб носилася ще роки, і як виростити дітей здоровими й щасливими, не витрачаючи зайвого.
Тепер, коли дочка Олеся вийшла заміж за Романа, Ганна Дмитрівна помітила, що Роман зовсім забув про цінність ощадливості. Роман заробляє непогано, але, на її думку, гроші йдуть марно. Нові іграшки, дорогі підгузники, модний одяг — усе це здається їй зайвим. «Раніше ж і в полі народжували!» — часто повторювала вона, згадуючи часи, коли доводилося обходитися мінімумом.
Вона глянула на онука, який був одягнений у добротну кофточку, віддану сусідкою. «Навіщо витрачати гроші на нове, якщо старе ще служить?» — думала Ганна Дмитрівна. Вона бачила, як Олеся намагається наслідувати її приклад, але Романа це, схоже, дратувало. Він постійно купував щось нове, не розуміючи, що головне — не кількість речей, а вміння ними розпоряджатися.
Ганна Дмитрівна зітхнула й продовжила в’язати. «Молодь зараз інша, — думала вона. — Їм усе подавай найкраще, модне, дороге. А ж раніше люди вміли задовольнятися малим і при цьому були щасливі». Вона згадала, як сама виховувала Олесю, вчила її цінувати працю й економити.
Роман сидів у своєму кабінеті, дивився у вікно, за яким повільно темніло небо. Робота була звичною рутиною, але сьогодні думки не хотіли зосередитися на звітах та графіках. Його розум знову й знову повертався до однієї й тієї ж ситуації вдома. Дружина Олеся та її мати, теща Ганна Дмитрівна, давно перетворили його життя на справжній кошмар економіста.
Колись вони жили скромно, майже бідно. Ощадливість була їхнім другим ім’ям. Тоді це мало сенс: зарплати ледве вистачало на їжу та комуналку. Але все змінилося, коли Роман влаштувався на нову роботу. Тепер він отримував гідну зарплату, яка дозволяла жити без постійного рахунку кожної копійки. Проте Олеся й Ганна Дмитрівна продовжували поводитися так, наче грошей зовсім немає.
Романові здавалося, що кожного разу, коли він намагався зробити щось гарне для родини, він натикався на спротив. Якщо купував дружині сукню, вона відразу починала шукати аналог дешевше. Якщо брав новий телефон, Олеся знаходила причину, чому старий ще служить. Все це супроводжувалося нескінченними повчаннями від Ганни Дмитрівни про те, як раніше люди обходилися без усього цього.
Але справжнім випробуванням стало народження дитини. Здавалося б, тепер у них є привід радіти й піклуватися про малюка як слід. Але ні. Олеся категорично відмовлялася купувати якісні підгузники, віддаючи перевагу старим пелюшкам, які, за її словами, були перевірені часом. Вона економила буквально на всьому — від їжі до одягу для дитини.
Роман намагався пояснити, що зараз у них достатньо коштів, щоб забезпечити малюкові комфорт і безпеку. Але його аргументи розбивалися об стіну незрозуміння. Олеся продовжувала наполягати на своєму, а теща лише підтримувала її, додаючи оливи у вогонь своїми розповідями про «старі добрі часи».
Одного вечора, після чергової суперечки, Роман вирішив діяти. Він зібрав усіх за столом і спробував спокійно обговорити ситуацію. Він пояснив, що гроші — це засіб для покращення життя, а не мета сама по собі. Він говорив про важливість турботи про дитину, про те, що економія має бути розумною, а не фанатичною.
Однак його слова знову уперлися у глуху стіну. Олеся й Ганна Дмитрівна залишилися непохитними. Вони продовжували стверджувати, що «раніше жили й нічого», що «усе це зайве». Роман відчув, як у ньому росте роздратування. Він розумів, що продовжувати суперечки безглуздо. Але що ж тоді робити?
Перевиховати дружину — справа неможлива. «Ну не розлучатися ж», — подумав Роман.
А поки він сидів у кабінеті, дивився на темне небо за вікном і роздумував, який шлях обрати.
— Не дочекаються, — промовив вголос Роман. — Я їм сина не віддам. Я не здамся! Усе буде так, як я хочу!
