То було давно…
— Мамо, ти зовсім з’їхала з глузду?
Слова доньки вдарили Ліду гостро, немов ніж під ребро. Боляче. Вона мовчки продовжувала чистити картоплю.
— На нас уже пальцями показують, мати загуляла! Ну ладно б батько — він чоловік, але ж ти! Жінка! Хазяйка роду! Тобі не соромно?
Сльоза скотилася з очей Ліди, затрималась на мить і впала на руку. За нею друга, потім третя… А донька все бушевала.
Костя, її чоловік, сидів на стільці, похмуро опустивши плечі й випнувши губу.
— У нас батько хворий, ти що робиш? Йому догляд потрібен! — Костя всхлипнув. — Невже так поводяться? Він тобі всю молодість віддав, ви з ним дитину виростили, а тепер що? Захворів — і ти хвостом крутити? Ні, моя дорога, так не годиться…
— А як годиться? — спитала Ліда.
— Що? Як ти смієш?! Подивись на батька… вона жартує!
— Ти, Тетяно, мене ніби не за матір маєш, а за ворога лютого… Ось як за батька схопилася…
— Мамо! Що ти вигадуєш, що за жертву з себе корчиш? Досить! Зараз подзвоню бабусі, нехай вона з тобою розбирається! Ганьба!
— Уявляєш, — звернулась до батька Тетяна, — я йду з університету, а вони… під ручку, по алеї. Він їй вірші читає, мабуть, сам писав, так, мамо? Про кохання, певно?
— Зла ти, Тетяно, зла й дурна. Молода ще…
— Ні трохи каяття! Досить, я дзвоню бабусям, нехай приходять!
Ліда мовчки розправила плечі, розгладила складки на домашньому платті, зітхнула. Підвелася.
— Гаразд, дорогі мої. Піду я.
— Куди, Лідко?
— Відходжу від тебе, Костю…
— Як це — відходжу?.. А я? Я як?
Донька в цю мить, злісно блищачи очима, щось гаряче говорила в телефон.
— Та-а-ане! Тетяно! — застогнав Костя, мов по покійнику.
— Що? Що, тату? Спина? Де болить?
— Ой, ой… Таню… вона… мати… Відходить каже.
— Як відходить? Куди?! Мамо, що ти знову видумала? На старості літ?
Ліда усміхнулась. Вона акуратно складала речі у валізу. Колись вже хотіла піти, але Костя захворів — хондроз загострився. Як він стогнав, як скаржився…
— Лідо… у мене, мабуть, грижа…
— На МРТ не показало.
— Та що вони там знають?.. Лікарі спеціально спочатку не кажуть, щоб потім більше грошей здерти. Ось у Петровича так само було…
Тоді Ліда не пішла. Не змогла кинути “бідолагу”. А тепер…
— Скільки того життя, Лідо? — чула вона голос подруги Олени. — Ти ж, як раб на галерах, на них працюєш. Що тобі твій Костя доброго дав? Ні-чо-го!
Вся молодість — гуляв, як кібель. Навіть цю… перукарку, як її…
— Мілку.
— О, точно! Мілку, як корову на шоколадці, таскав. А ти? На двох роботах, ще й підробіток, а Костя на дивані. Йому в санаторій, до моря, а ти? На город до свекрухи, потім до мами?
— Ну, Олено, — тоді виправдувалась Ліда, — Костя ж він…
— Що він? З іншого тіста? А, так, жертовне тваринІ тепер, коли Ліда дивиться на своє нове життя — вільне, сповнене маленьких радостей, вона усміхається, бо ніколи не пізно почати все спочатку.



