Багато років тому, коли я закінчила ліцей, зібрала свої речі й пішла з дому.
Моя матір не соромиться й щиро виливає на мене свій гнів у повідомленнях. Я вже заблокувала чимало номерів, але вона щоразу пише з нового. Слова її жорстокі, а в кожному листі — прокльони. Вона бажає мені хвороб і смерті.
Як можна таке писати власній доньці? Вона вважає це нормою. Вже десять років для неї існує лише мій брат Васько, а я потрібна лише для того, щоб прибирати й доглядати за ним.
–––––
У нас з братом різні батьки. Мати вийшла заміж удруге, коли мені було дванадцять. Свого рідного батька я не пам’ятаю, але від матері про нього чувіла лише погані слова. У дитинстві я думала, що він був поганою людиною, бо мати постійно обливала його брудом без жодної причини. Тепер я опинилася на його місці.
Вітчим був звичайною людиною — ми не сварилися, ставилися один до одного з повагою, але дистанційно. Я не вважала його за батька, проте якщо зверталася по допомогу, наприклад, з уроками, він ніколи не відмовляв.
Коли мені виповнилося тринадцять, мати народила Васька. Дуже скоро стало зрозуміло, що хлопчик нездоровий, і вони з вітчимом почали бігати по лікарях. Спочатку була надія, але згодом все погіршувалося.
Спочатку лікарі поставили діагноз — розумова відсталість… а потім ще один, остаточний. Незважаючи на всі зусилля, хвороба була невиліковна. Вітчим не витримав — в нього стався серцевий напад, і через тиждень у реанімації він помер. З того дня моє життя перетворилося на пекло.
–––––
Мати… я її розумію. Їй було важко з дитиною, яка то верещала, то била саму себе й оточуючих, то поводилася дивно. Але коли їй пропонували віддати Васька до спеціального закладу, вона відмовлялася, кажучи, що це її хрест, і вона понесе його сама.
Проте справлятися самої вона не могла — тому половина обов’язків лягла на мене. Я поверталася зі школи, мати йшла на роботу, а я лишалася з Васьком. Було важко, а іноді й огидно — діти з такими хворобами часто не контролюють своїх фізіологічних потреб.
У мене не було звичайного життя підлітка. Школа, а потім — брат, поки мати працювала на підробітках. Коли вона поверталася, я сідала за уроки, але зробити щось було неможливо через Васькові крики.
Тричі матері пропонували віддати Васька до спецпритулку. Щоразу вона відмовлялася, стверджуючи, що впорається. Але я — не впоралася. Тому, коли закінчила ліцей, зібрала речі й пішла з дому, коли мати сказала мені, що до університету я не піду — адже мусимо доглядати брата.
–––––
Я жила у подруги, знайшла роботу, а потім зняла кімнату. Про університет довелося забути — на навчання не було грошей, і я не могла вчитися ні на денному, ні на заочному.
Майже десять років я не живу в тому будинку й не спілкуюсь із матір’ю. Коли в мене з’явилися гроші, я спробувала з нею зв’язатися. Думала — працюватиму й надсилати їй гроші, щоб якось допомагати. Але натомість отримала лише хвилю ненависті.
Вона кричала, що я зрадниця, що кинула її саму з хворою дитиною, що мені байдуже, як їй важко, а тепер я намагаюся все виправити. Вона вимагала, щоб я повернулася додому й допомагала з Васьком. Перед очима в мене постали образи з дитинства — і мені зробилося гидко.
Я сказала матері, що готова допомагати лише грошима, наскільки можу, але більше нічого. Вона почала лаяти мене і більше ми не розмовляли. Тепер мати час відІ тепер, кожного разу, коли на телефоні з’являється невідомий номер, я опускаю руки, бо знаю — це знову вона.
