Чому мама з татом не стали жити разом, Марічка так і не дізналася.
Їй було три роки, коли батьки розійшлися. Мати з малою Марічкою повернулася з Києва до рідного села на Волині.
— Усе встигла, — не втрималася баба Галя, зустрічаючи доньку з онукою біля хвіртки. — Навчилася, за чоловіка вийшла, дитину народила, розлучилася. У вас, молодих, усе швидко…
Кажуть, судити треба не за словами, а за ділами.
Баба Галя була доброю бабусею. А те, що бурчить та лається — так родина давно звикли.
Зате які вареники ліпить! Скільки пісень знає!
Марічка любила, коли бабуся її вкладала спати. Сяде на край ліжка, поправить ковдру, і починає розповідати казку.
Звісно, кожна дитина хоче уваги й ласки. Але баба Галя «розтливі ніжності» не схвалювала. Поцілувати на ніч, обійняти, сказати тепле слово — це не про неї.
Мати Марічки спілкувалася з рідними так само.
Іноді дівчинка думала: може, не люблять, коли не обіймають?
Але одного разу Марічка сильно занедужала, і три дні їй не ставало краще. Баба Галя вдень і вночі не відходила від онуки. Мати тоді була у від’їзді.
Якщо згадати, Марічка частіше була з бабусею, ніж із матір’ю.
— Коли мама повернеться? — питала вона бабу Галю.
— Як влаштує своє життя, тоді і приїде, — відповідала бабуся.
Що значить «влаштувати життя», Марічка не розуміла. Але перепитувати боялася.
З часом мамині поїздки стали рідшими, а потім зовсім припинилися. Марічка подумала: от і «влаштувалася», тепер буде з ними.
Тільки мати ходила сумна. Наче не бачила доньки, завжди думала про щось своє.
А потім вона захворіла. Спочатку здавалося — нічого страшного.
Перестала їсти, постійно лежала, заплющивши очі.
— Потрібно до лікаря в Луцьк їхати, аналізи здавати, — сказала сусідка, яку запросила баба Галя.
— Нікуди не поїду, — відповіла мати тихо.
Марічка бачила, як важко їй було це вимовити.
Через тиждень стало гірше. До лікарні її везли вже на швидкій.
Дівчинка не знала, що бачить маму востаннє…
Залишилися вони з бабусею самі.
Марічка не пам’ятала тих днів. Все наче було поганим сном.
Бабуся, яка плакала і якось одразу постаріла… Мамині речі, які донька брала з собою у ліжко. Вкривалася її теплим платтям, притискала хустку, що пахла маминими духами.
— Краще б мене вже не стало, — зітхала баба Галя. — Таке горе… Та тебе ж на кого залишиш…
Вперше вона гладила Марічку по голові. Дівчинка боялася рухнутися, раптом бабуся припинить?
Потроху вони відійшли…
Марічка ходила до школи, допомагала по господарству, вчила уроки. Дні були однакові, як дві краплі води.
І лише згодом дівчинка зрозуміла, як була тоді щаслива. Баба Галя піклувалася про неї, намагалася замінити матір і батька.
…П’ятнадцять років — не найкращий вік, щоб залишитися самій на світі. Але доля вирішила інакше.
Одного ранку баба Галя заснула і не прокинулася.
Марічка навіть заплакати не змогла. Усередині була лише пустка.
Дівчинку забрали до дитячого будинку.
Через кілька днів її викликали до директора.
— Марічко, ми знайшли твого батька. Сьогодні він за тобою приїде. Збирай речі.
— Але ж я його не знаю…
Їхати з незнайомою людиною? Називати його «татом»? Вона не була готова.
— Познайомишся. Радій, що батько знайшовся. І не відмовився від тебе. Могло бути гірше.
…— Ну, привіт, — незнайомий чоловік і сам почував себе невпевнено, дивлячись на доньку, яку бачив лише малою.
Чи й пам’ятав він її взагалі?
— Ходімо, — взяв сумку з речами й пішов до виходу.
Марічка стояла, не знаючи, що робити.
— Не бійся, я теж хвилююся, — чоловік несміливо посміхнувся.
— Ну й чоловік, — подумала Марічка, ідучи за батьком, якого не знала.
Дорогою вони мовчали.
На порозі квартири їх зустріла жінка з яскравим макіяжем. Одягнена була вишукано — як на святковий прийом.
— Познайомся, це Тетяна, моя дружина, — сказав батько. — А це моя донька, Марічка.
— Дуже приємно, — промовила Тетяна, кинувши холодний погляд.
— Брехунка, — подумала Марічка.
Вона увійшла в кімнату й ахнула.
Стол був накритий по-святковому! А вся квартира — немов з журналу.
Картини, килими, телевізор на всю стіну!
…Марічка жила у батька тиждень, але так і не змогла назвати його «татом».
Тетяна поводилася так, ніби дівчинки не існувало. Вона любила довго спати, потім фарбувалася, пила каву.
Сніданок готував Дмитро. Різав ковбасу, купував нарізаний хліб.
Наливав доньці чай, не жаліючи цукру.
Марічка не любила такий, але мовчала. Як і не наважувалася назвати його батьком.
У Дмитра був великий джип. На ньому він відвозив МарВона подивилася на батька, щось тепле промайнуло в серці, і раптом Марічка зрозуміла — нарешті вона повернулася додому.
