— Здається, Дмитро Олександрович, — промовила Оксана, замішуючи олів’є.
— Звідки ти взяла? — здивувався Тарас.
— Дивись, навіть Оленку не міг підняти, щоб зірку на ялинці закріпити. А раніше… — Оксана зітхнула.
— Тато ще справний, можливо, просто втомився, — відповів Тарас.
— Ні, Тарасе, літа беруть своє. Тепер ти раз на тиждень батькам продукти привозитимеш, і не сперечайся, — поправила волосся Оксана, беручи тарілку з салатом, — пішли до столу.
Дмитро Олександрович усе почув. Зупинився біля ванної, щоб увімкнути світло, і ненароком перехопив розмову сина з невісткою.
Перед Новим роком у родині Боднарчуків була традиція: всі збиралися в батьківській хаті на святкову вечерю. Цього року також. Старший син приїхав першим із родиною. Невістка допомагала готувати, а онуки в вітальні радісно оздоблювали ялинку.
Дмитро Олександрович відкрив кран і присіл на край ванни.
“Все правильно сказала Оксана. Так і є. Як тільки пішов на пенсію, відразу з’явилось це почуття непотрібності. А далі — як сніговий ком. Лінь, нудьга, навіть плакати хочеться.”
— Дмитре Олександровичу, все гаразд? — тихо постукала Оксана до ванної.
— Так-так, зараз вийду, — відповів він.
Біля дверей стрибав маленький Богданко.
— Заходь, малий! — Дід пропустив онука.
За столом Дмитро Олександрович дедалі більше мовчав. Піднімав чарку механічно, коли говорили тости, лише ковтаючи по кілька крапель.
— Тату, чого ти такий сумний? Свято ж, веселись, чи може нездужаєш? — запитав Тарас перед виходом. У передпокої Оксана підштовхувала чоловіка.
— Ні, все добре, сину. Привози онуків на канікули. Чи може, куди збираєтесь? — насилу посміхнувся батько.
— У нас ремонт, Дмитре Олександровичу, не поїдемо. Вам теж відпочити треба, діток відправимо до моїх батьків, так домовились, — втрутилася Оксана.
— Ну добре, якщо так, сватам теж треба побавитись із внуками, — зідхнув дід.
Оксана щось прошепотіла Тарасу.
— До неділі заїду, батьки, продукти привезу, — сказав син і пішов.
Мати розвела руками:
— Які ще продукти, сину? Магазин за кут — що треба, батько сходить.
— Нащо ходити, Наталіє Петрівно? Тарас усе привезе. Не носіть важке на п’ятий поверх, спочивайте краще, — наполягала Оксана.
Коли вони пішли, мати ще довго бурчала:
— Оце ще — внуків не дає, до магазину не ходіть… Що вона знову вигадала?
— Оксана добра, Наталю, піклується, не переймайся, — заспокоїв Дмитро.
— Нам же не сто років, щоб про нас так дбали! Ніби списали…
— Привезуть внуків, вже домовились.
Мати замовкла.
“А може, вона й справді не права? Оксана найуважніша із усіх, завжди приходить, посміхається, не скаржиться. А друга невістка тільки соління забирає. Про зятя й мовчати.”
— Чого ти, Дмитре, такий понурий? — переключилася на чоловіка Наталя.
— Втомився трохи, — махнув він рукою.
— То спочинь, я телевізор увімкну, — запропонувала вона.
Пішла на кухню складати вимитий посуд.
Дмитро Олександрович лежав на дивані і думав.
“Не вийшло з Оленкою зірку на ялинку підняти. А влітку на дачу приїдуть — а я й яблука зірвати не зможу. Де ж сили поділись?”
І вирішив він до літа себе в норму привести. Не як у двадцятирічного, але щоб внучку підняти без клопоту.
І почав. Щодня ходив пішки, знайшов під ліжком старі гантелі — почав піднімати. Потім й на турнік заглядав, поряд із пацанами.
Поступово сили поверталися. До літа він розчистив ділянку на дачі й зробив дітям ігровий майданчик.
У серпні, коли приїхали внуки, Оленка аж скрикнула від радості. Богданко теж був у захваті. Весь день дідусь із ними грав — то на городі, то біля річки.
А наступного дня Богданко підійшов до сливи:
— Діду, дай он ту сливу!
— Давай сам, онуче, — усміхнувся Дмитро, піднявши його легко.
Богданко зірвав аж три.
— А я, дідусю, а я! — залопотіла Оленка.
— І тебе підніму! — зрадів дід, легко схопивши внучку. — Дідусь у тебе ще ого-го!
Не здавайтеся, якщо є хоч одна можливість. Радійте кожному дню, бо життя — воно одне.
