Названий брат
— Віддай! Не треба! Йому ж боляче! — Оксана, захлипаючи від сліз, била хлопчиська, який відібрав у неї кошеня. Бла, що з того? Хлопчисько лише сміявся, міцніше стискаючи крихітне тіло. Оксана, не знаючи, що робити, вчепилася йому зубами в руку — і вмить відлетіла вбік. У роті з’явився неприємний присмак заліза, підборіддя обпекло, а по ньому вже котилося щось тепле. Дівчинка провела долонею по обличчю й, побачивши кров, зажмурилася й закричала:
— Допоможіть!..
Дивно, але її почули. Почувши окрик хлопця, Оксана розплющила очі. З місця, де вона лежала, мало що було видно, але вона помітила, як у повітрі метнулися ноги її кривдника у брудних кедах.
— Ти що?! З глузду з’їхав?! — голос тепер звучав зовсім не так зарозуміло, як хвилину тому.
— А я тебе зараз до глузду приведу! Забирайся звідси! І щоб я тебе тут більше не бачив! Якщо торкнешся її ще раз — матимеш справу зі мною, уяснив?
Голос незнайомця був спокійним, навіть трохи лінивим.
Оксана повернула голову. От лихо! Ще один! Хоч він і заступився за неї, але що буде далі — невідомо. Вона метушливо озирнулася. Де ж… Ось він! Крихітний пухнастик лежав нерухомо. Дівчинка, не підводячись, підповзла й торкнулася його рукою. Дихає! Вона обережно підняла кошеня й притиснула до грудей. Треба бігти! До бабусі. Вона допоможе. Але ноги не слухалися…
— Дівчинко, ну як ти? Ой, лишечко! Дісталося ж тобі!
Хлопець, який підійшов, був старший за того нахабу. Високий, з гострими ліктями, він намагався зустріти її погляд.
— Покажись! Губу прикусила чи язик?
— Не знаю…
— Ну, розберемося. Можеш встати?
Оксана похитала головою. Запізнілий страх накрив її, і вона знову розридалася.
— Гей! Не плач! Він уже пішов. І більше тебе не торкнеться. Хай тільки спробує! Якщо що — скажеш мені. Зрозуміла? А це що в тебе?
Не надто чиста рука з обгризаними нігтями простяглася до кошеняти, але Оксана зігнулася, намагаючись сховати його, і заревла ще голосніше.
— Гаразд, не чіпаю! Не бійся!
Дівчинка намагалася заспокоїтися, але нічого не виходило.
Дарма вона сьогодні пішла гуляти без бабусі. Ще й так благала, майже на колінах стояла. Адже вона вже велика, через рік у школу. Усі гуляють самі, а вона — тільки з бабусею.
— Оксанко, а мене теж вигулювати треба, — сміялася Катерина Іванівна. — Ти гуляєш, а я з подружками на лавочці сиджу. Чим погано?
— Ба, але всі ж знають, що ти за мною дивишся!
— І що?
— Я вже велика!
— Хто ж сперечається? Ти за мною стежиш, а я за тобою.
— Я сама хочу! — Оксана насупилася, а бабуся усміхнулася. Така вперта, як її син колись.
— Ну, давай, як мама скаже, так і буде, гаразд?
— Та вона ж мене точно не відпустить!
— А ти питала?
Дівчинка похитала головою. Мама у неї строга — працює лікарем у лікарні. Але вона ж не хвора, а мама все одно завжди сувора. Якщо сказала «ні», то вже не допросишся. Але, може, варто спробувати?
Дозвіл Оксана отримала.
— Ти вже велика, правильно. Тільки ось що: доведи мені, що тобі можна довіряти.
— А що треба зробити?
— Дивись. Я відпускаю тебе гуляти, але пообіцяй, що не підеш з двору. І будеш гуляти так, щоб бабуся тебе з вікна бачила.
— Навіть на сусідні гойдалки?
— Оксано, де вони знаходяться?
— У сусідньому дворі…
— А я що тобі сказала?
— Не можна.
— Ну, то навіщо питала?
Дівчинка кивнула, щаслива, що мама погодилася.
Але обіцянку вона порушила відразу. Спочатку прибігла Яринка з 35-ї квартири. Вони стрибали на скакалці, а потім подружка запропонувала піти на гойдалки.
— А мені не можна, — насупилася Оксана, поглядаючи на вікна. Бабусі не було видно, але це не значило, що вона не дивиться.
— Ну, як хочеш! — Ярина посВони йшли до мами, тримаючись за руки, і Оксана знала, що тепер у неї справжній брат і велике щастя поруч.
