Привіт, мамо!
Таксо плескало шинами по мокрій від осіннього дощу дорозі. Літній водій неспішно їхав знайомими вуличками міста й украдкой поглядав у дзеркало на пасажирів.
Молода жінка тримала на руки дитину, років п’яти-шести місяців, тому його трохи здивувала адреса, яку назвали клієнти – міський дитячий будинок.
Батьки дитини виглядали щасливою парою: він – високий, статний військовий у формі старшого лейтенанта Повітряних сил, вона… Просто гарна молода жінка з великими блакитними очима й світлим волоссям, що розсипалося по плечах.
— Олежку, квіти! — нагадала вона, звертаючись до військового.
— Пам’ятаю, Марічко, пам’ятаю, — відповів він і попросив водія: — Дядечку, зупиніться біля квіткового магазину.
Військовий вийшов і, не зважаючи на вітер, пішов до магазину. Водій провів його поглядом і спитав:
— Чоловік?
— Чоловік, — щасливо посміхнулась вона, поправляючи шапочку на дитині.
— Дитина в вас гарна, й ви самі — все гаразд. Чого ж до дитбудинку? — з легким докором у голосі запитав водій.
Молода мама спершу не зрозуміла питання, а коли до неї дійшов прихований зміст, очі її розкрилися від жаху, і вона прошепотіла:
— Жах!.. Ви що подумали?..
— Та я так… Хто його знає… У наш час буває всяке, — потім, вже добріше глянувши на неї, спитав: — То чого ж до дитбудинку?
— Я там виросла. Сім років, потім мене усиновили. А мій чоловік — Олег, чотири роки жив там же.
— У Наталії Петрівни? — водій широко посміхнувся. — Оце так справжнє! І ви, значить, з поїзда — одразу до неї? Оце молодці!
— А ви її знаєте? — жінка з цікавістю подивилася на нього.
— Та хто ж її не знає!
Водій збирався розповісти більше, але двері таксо відчинилися, і в салон увірвався розкішний букет троянд у руках військового.
— Марійко, глянь, яке диво є в нашому місті! — військовий гордо усміхнувся.
— Олежу! — з захопленням скрикнула Марія. — Ти навіть мені таких троянд не дарував!
— Не ображайся, Марічко, — захищався Олег. — Я ж кажу — такі троянди тільки в нашому місті! А коли ми востаннє були тут разом?
— Разом? Разом — одинадцять років тому…
…Наталія Петрівна сиділа за столом у своєму кабінеті, закутана у пухову хустку. У приміщенні було тепло, але хустка була така м’яка й пухнаста, так ніжно обіймала плечі, що розлучатися з нею не хотілося навіть тут.
Випала вільна хвилина: старші діти — у школі, у молодших — тиха година. У дитбудинку незвично тихо, тільки на кухні дзвеніть посуд — готують обід для дітей.
Наталія Петрівна переглядає альбом із фотографіями. Обличчя… Обличчя дітей, хлопчиків і дівчаток, юнаків та дівчат… Вихованці… І кожного вона пам’ятає на ім’я, і вже дорослих чоловіків та жінок називає, як колись у дитинстві — Сашку, Мішко, Лізочка…
А ось — Марійка Знайдена, тепер уже Коваль. Добросердий чоловік Іван Семенович усиновив її, років п’ятнадцять тому…
А ось — Олежка. Де ж ти, Олежку? Закінчив Суворовське училище, вступив у льотне. Ось його фото: курсант — військовий льотчик, а мріяв у дитинстві стати ветеринаром, як Андрій Олегович. Андрій — теж великий шматок серця забрав, бешкетник, але не дарма, не дарма…
Приглушені кроки у коридорі. Хто б це міг бути? Стук у двері:
— Увійдіть! — О Боже! Величезний, розкішний букет троянд! А хто ж за ним ховається?..
— Олежку! Олежу, рідний мій! — Букет звалився на підлогу. — Де ж ти так довго пробував, Олежу!..
— Наталіє Петрівно, ну що ви, Наталіє Петрівно. Ось же я, тут. Не писав, ну не завжди була можливість… Я не сам. Ось — дружина моя. І дочка — Наталка…
— Марійко… Марічко! Невідже це ти? Візьми дитину, Олежу! Дай нам із Марічкою обійнятися…
Коли емоції вляглися й серця забилися рівніше, гості зняли верхній одяг, сплячу дитину поклали на диванчик, а самі сіли за стіл.
— Як же ви, дітки, зберегли свої почуття? Так довго в розлуці… Іван Семенович розповідав мені про вас, дуже тепло відгукувався про тебе, Олежу.
— Я Марійці слово дав, Наталіє Петрівно. А я своє слово — д— Я своє слово — тримаю! — твердо сказав Олег, і в цю мить маленька Наталка проснулась, посміхнулась до всіх, немов підтверджуючи, що в їхній сім’ї справді все буде добре.
