Ти ж одна, навіщо тобі це?
— Мене чорствою називаєш?! Мене? Це ти спочатку забув про засоби безпеки, потім про всякі пристойності, а тепер ще й вагітну до мого дому привів та ще й вимагаєш більшу кімнату! Ну як тобі таке, сину?
Соломія говорила різко, але правдиво. Вона не нападала — вона просто захищала своє.
А Віктор ходив по кімнаті, ніби вишукував слабкі місця, немов готувався до атаки. По ньому було видно — він не вважав себе винним.
…Все почалося давно. З того дня, коли Соломія з Дмитром, царство йому небесне, переїхали у свою першу квартиру. Навіть без ліжка — спали на надувних матрацах. З часом вони назбирали на другу квартиру, для сина. Потім збудували дачу. На дві сім’ї, аби колись на веранді й у саду бігали онуки.
Та Дмитро пішов у вічність, коли Віктор щойно вступив до інституту. Чоловік залишив Соломії все: плоди їхніх спільних трудовищ, щасливі спогади та останнє джерело тепла — сина.
Віктор отримав диплом, з’їхав, одружився. У Соломії з’явився онук. Вона була щаслива. Але через рік Віктор повідомив про розлучення.
— Не зійшлись характерами. Не можу з нею жити, — сказав він так, ніби мова йшла про бездомного цуценя. — Ну, ми домовились… Я ж батько, то віддав їй квартиру. Взамін вона обіцяла не подавати на аліменти.
Соломія схопилась за голову.
— Молодець, прямо лицар. З вітром у кишені. Це ж не ти купував ту квартиру, — докорила вона.
Жінка ще тоді здогадувалась, що платити за цей аттракцион великодушності доведеться їй. І вона не помилилась.
Незабаром син прийшов знову — тепер із новою дружиною. Їй вже було видно.
Вони попросились пожити у неї. Спочатку Соломія не була проти.
Вона намагалася бути доброзичливою. Готувала, сама міняла рушники у ванній, вішала їхній одяг на сушарку. Навіть завела звичку залишати зайві порції на плиті — раптом Мар’яна проголодається.
Але дуже скоро стало зрозуміло — подяки не буде.
Мар’яна не працювала, пояснюючи, що у її положенні це неможливо. Соломія не сперечалася, намагалася розуміти, хоча в душі не погоджувалась.
— Я б на її місці до сьомого місяця працювала, — скаржилася Соломія подрузі Ганні. — Житла в них немає, зарплата у Віті абияка. Вона ж мала бачити, за кого виходить. Мала розуміти, що сам він не потягне. А вона лінується.
— Ну, Соломійко, будь терплячою. Вона ж вагітна, дівчина… — миролюбно відповіла Ганна.
— Дівчина-приспівуха. Я сама колись народжувала, знаю, що це таке. Треба головою думати, перш ніж дитину заводити. Вона ж не тяжкохвора, навіть токсикозу немає. Просто добре влаштувалась. Як гадаєш, до кого вони прибіжать, якщо на візочка грошей не вистачить?
— Потерпи трохи, може, все владнається. Дитину до садка віддасть, на роботу вийде…
— Та годі. Який садок? Вони ж на кілька місяців просилися, — намагалася втішити себе Соломія.
Прибирання теж давалося важко. У кімнаті сина скрізь лежав тонкий шар пилу. Соломія не встигала мити посуд — у раковині постійно щось з’являлося. Чашки після чаю взагалі не мили. Вони залишалися у кімнаті Віктора й поступово чорніли від нальоту.
Соломія терпіла. Вона завжди спочатку спостерігала, а потім діяла.
А Віктор, на лихо, ніби розчинився у своєму власному світі. Пропадав на роботі до пізнього вечора, а вдома або сидів у телефоні, або дежурно гладив живіт Мар’яни та йшов палити на лавку біля будинку. Палив довго, зі смартфоном. Вів пусті розмови із сусідами.
Було ясно — з такими темпами грошей у них не буде.
— Мам, давай поміняємось кімнатами. У нас навіть ліжечка не поміститься, — випалив він одного разу так легко, ніби просив хліба.
Соломія не відразу знайшла, що відповісти. За три секунди перед очима промайнули спогади — як вони з Дмитром з любов’ю вибирали шпалери, як чоловік сміявся й називав їхній дім фортецею.
А тепер хтось перетворює цю фортецю на руїни та нахабно будує своє гніздо з уламків.
— До ліжечка ще чотири місяці. Ви ж у мене тимчасово, а не назавжди, так?
Він відвів очі. Мар’яна відвернулась. І стало зрозуміло — не тимчасово. Вони вже все вирішили.
Син намагався домовитись ще кілька разів. Соломія не поступалася.
Наступний скандал спалахнув через тиждень. Віктор недбало кинув за сніданком:
— А чому б нам не продати дачу? На перший внесок вистачить.
Добре, що Соломія в цю мить сиділа. Це вже було не проханням. Це була відкрита вимога.
— Віть, ми з твоїм батьком все життя на цей дім пахали. Батько вклав у нього всю душу, майже сам проект малював. І я його не продам ще й тому, що ти не вмієш з майном поводитись.
— Ну а навіщо вона тобі? Ти ж тепер одна. А так ми б іпотеку взяли, жили б окремо, усім було б легше.
Соломія розплющила очСоломія глянула у вікно, де вже зливалося вечірнє небо, і зітхнула, розуміючи, що тепер її щастя — це тиша та вільний простір, який вона нарешті навчилася цінувати.
