— Я не хочу до тата… Тітка Оля казала, що тато мене більше не любить, — Яромир обхопив коліна й схилився над ними, сидячи на ліжку.
Соломія застигла. Все навколо здавалось звичним: зім’ята піжама з тракторами, рюкзак із іграшками в кутку, куртка на стільчику. Такий затишний, рідний простір. Але син не носився, як на пружинках, а закулився у кутку, мов пташеня у гнізді.
Сьогодні він мав їхати до батька, але раптом став проситися залишитись вдома. Якщо подумати, останнім часом він без ентузіазму згадував про ці поїздки. Соломія намагалася його вмовити, але хлопчик раптом зізнався, що Оля, нова пасія Тараса, його ображає.
— Яро… — жінка обережно сіла поруч. — Розкажи, будь ласка, що сталося?
Він мовчав. Потім трохи підняв голову й поглянув на неї знизу. У його очах було стільки втоми й сумноти, наче перед нею сидів не п’ятирічний хлопчик, а дорослий, якому ніхто не вірить.
— Я просто грався… Вона розсердилася, бо іграшка була голосною. Той робот. Пам’ятаєш? Вона забрала його в мене й сказала, що в них скоро буде інша дитина, і тато про мене забуде. Що я… зайвий. А якщо я комусь розповім, — він голосно видихнув, — усі подумають, що я брешу. Бо тітка Оля скаже, що це неправда. А вона доросла. Їй повірять.
Він говорив повільно, уривчасто, ледь не ридаючи. У душі Соломії закипіла суміш злості, страху й провини за те, що вона це допустила. Серце стискала солодкувата тривога, від якої підступив ком до горла.
Яромир відвернувся й почав копати нігтем простирадло. Соломія простягнула руку до його долоні.
— Я тобі вірю. Знаєш чому? Бо ти ніколи не брешеш. Хіба що тоді, коли знаходиш схованки з цукерками.
Він хмикнув, але не посміхнувся.
— Тато обрав її замість мене…
— Тато поки що не знає всієї правди, — сказала Соломія, намагаючись звучати впевнено. — Але він зрозуміє. Обов’язково.
Коли Соломія поклала сина спати, вирішила випити чаю. Сидячи в тиші, вона згадала про зустріч із Олею. Якщо це можна назвати зустріччю.
Рік тому їй написала анонімка: «Добрий день! Не представлятимусь, просто знайте — я доброзичливець. Якщо вам цікаво, де ваш чоловік проводить вечори, приходьте у понеділок о 19:00 до кав’ярні на Шевченка, 8. Столик біля вікна».
Тоді Соломія ще гадала, хто ховається під маскою доброзичливця. Тепер вона знала: це була Оля. Доброзичливиця із присмаком.
Того вечора вона побачила все. Тарас, що сидів навпроти Олі. Їхні руки на столі. Переплетені пальці. Поцілунок у щоку. Потім він щось мямлив про ділову зустріч, про подругу, а наприкінці — про «нічого серйозного».
Але Соломія не була готова пробачити зраду.
Вони розійшлися. Але Яромир залишився. Як і Оля, яка незабаром стала дружиною Тараса.
Її образ був ідеальним: ввічливість, доброта аж до приторності, уміння поводитися з дітьми. Все в одній пляшці. Вона навіть дарувала Яромиру іграшки на свята. Пазли, набори з драконами, одного разу — велику плюшеву сову.
Але ці подарунки були спрямовані не на дитину, а на Тараса. Оля боролася не за дитячу любов, а за увагу чоловіка. Її ласка була інструментом, посмішка — принадою. А тепер, коли термін терпіння скінчився, а на горизонті замаячила перспектива своєї дитини, Оля змінила тон.
Вона помилилася в одному: Соломія могла поступитися чоловіком. Але не почуттями свого сина.
На холодильнику висів список справ на завтра, але Соломії було байдуже. В неї залишалася ще одна справа сьогодні. Дуже важлива. Поговорити з Тарасом.
Вона довго дивилася на екран, перш ніж натиснути кнопку дзвінка. Гудки здалися довшими, ніж зазвичай. Коли колишній чоловік відповів, у його голосі промайнуло легке роздратування. Адже вже пізно.
— Щось термінове?
— Термінове. Нам треба поговорити. Про Ярика.
Він одразу напружився. Це відчувалося навіть через телефон.
— Що з ним? Він захворів?
— Ні. Він більше не хоче до тебе їздити. Каже, що Оля говорить йому гіркощі. Що ти його більше не любиш. Що в тебе буде інша дитина, а про нього ти забудеш.
На тому кінці повисла тиша. Потім Тарас заговорив різко, наче його самого зараз звинувачують у цьому огидному вчинку.
— Соломія, ну годі! Ти серйозно думаєш, що я повірю в цю маячню? Ти знову починаєш. Знову намагаєшся влізти в моє життя і в стосунки з Олею через дитину!
— Я не починаю. Я його мати. І я його слухаю. А ти, схоже, — ні, — вже твердіше сказала Соломія. — Він боявся тобі сказати. І, мабуть, не дарма.
— Та ти просто використовуєш дитину! — випалив він. — Ти хочеш, щоб він перестав з нами спілкуватися. Щоб я почував провину й бігав за тобою. Це жах, Соломія. Просто жах.
Вона не могла відповістиТарас мовчки подивився на сина, який тримав його за руку, і зрозумів, що він не може більше цього ігнорувати.
