**Чуже лист**
— Я тут старі речі перебирав, — промовив Богдан Сергійович, — і знайшов на горищі листа…
— А я пам’ятаю, як ти часто писав мамі листи. Особливо на свята, — усміхнулась Оксана, помічаючи нові зморшки на обличчі батька.
— Так, але цей — не мій. Якийсь дивний адрес… Село Сонячне. Навіть марка ціла. Але ж у нас ніколи не було знайомих у тому Сонячному!
Богдан Сергійович почухав потилицю, намагаючись згадати, звідки в нього цей лист. Саме тому він і звернувся по допомогу до доньки. І не помилився.
— Тату, пам’ятаєш, як розповідав, що коли я народилася, ти влаштувався на пошту? Може, звідти, якщо таке взагалі можливо… Бо в Сонячному в нас і справді нікого нема, це я точно знаю.
— Гм, — Богдан Сергійович втупився в стіну, а через мить схопився за голову. — Та ж я дурень старий! Точно. Я ж тоді ногу зламав, а потім і поштову сумку загубив. Ще й догару дістався, і той мішок оплачував. Вісімсот гривень, наче сьогодні пам’ятаю.
— Оце так. Значить, вона листа не отримала? — зацікавилась Оксана.
— Хто — вона? — Богдан насупив брови.
— Ну, адресат.
— А, так це ж він! — усміхнувся Богдан. — Лист чоловікові був.
Батько й донька замовкли. Кожен думав своє: Богдан згадував роки на пошті, що були найтяжчими в його житті, а Оксана гадала, що ж написано всередині. Вона навіть спробувала просвітити конверт ліхтариком, але через щільний папір нічого не вийшло розгледіти. Раптом Оксана перервала мовчанку:
— Може, віднесемо?
— Та куди тепер? — Богдан одразу ж оживився. — Там уже, мабуть, нікого нема. Двадцять років минуло, всі вже давно виїхали. Або померли, як то буває.
— А раптом? Знаєш, давай спробуємо. Це ж як пригода! Може, ти хтось життя змінив! — Оксана акуратно витягла конверт з батькових рук. — Я тебе відвезу. Завтра зранку і поїдемо!
Ранкове Сонячне зустріло їх тишею та спокоєм. Оксана з батьком проїхали сорок кілометрів, перш ніж дістатися до села. Літня подорож на світанку подарувала обом незабутні відчуття.
Вузькі вулички села були незнайомі, але сучасні вказівники допомагали не заплутатися в лабіринті провулків. Оксана, пильно слідкуючи за назвами, повільно вела авто. Богдан, сидячи поруч, оглядав місцевість, намагаючись запам’ятати дорогу.
— Ось він, будинок тридцять п’ять, — Оксана зупинилась біля акуратного дерев’яного паркану з різьбленою каліткою.
На їхній стук вийшла жінка літ шістдесяти, з добрими зморшками біля очей та сивиною в темному волоссі. Вона уважно подивилась на гостей, намагаючись зрозуміти, чи знайомі вони їй.
— Доброго дня! — голосно сказала Оксана. — Ми до вас з дуже дивною справою. Двадцять років тому один лист мав бути вашим, але помилково залишився в нас. Тепер ми знайшли його і хочемо повернути.
Жінка оцінювальним поглядом виміряла їх, і в її очах читалось явне недовір’я.
— Який лист? — запитала вона.
Оксана дістала з сумки пожовклий конверт і прочитала:
— На ім’я Ганни Михайлівни Ковальчук.
— Так, я — Ковальчук Ганна Михайлівна, — відповіла жінка. — Але я не пам’ятаю, щоб чекала листа. Тим більше двадцять років тому. Хто відправник?
Вона простягнула руку, щоб глянути на конверт. Очі її швидко пробігли по рядках, але ім’я відправника було їй явно незнайоме.
— Заходьте в дім, — раптом сказала Ганна, відступаючи від калітки. — На порозі такі речі не обговорюють.
Богдан і Оксана переглянулись і увійшли у двір. Там панували чистота і лад, наче господиня готувалась до їхнього візиту все життя.
Не минуло й десяти хвилин, як гості сиділи за невеличким столом. Ганна поставила чайник і чашки.
— Частуйтесь, — коротко кинула вона.
Сівши навпроти, Ганна відкрила маленький ножик і обережно підділа край конверта. Оксана запропонувала:
— Може, залишимо вас наодинці з листом?
— Вам же теж цікаво, що там, — усміхнулась Ганна. — Та й мені, чесно кажучи, страшно. Не хочу сама читати листа, якого не чекала.
Богдан з шумом ковтнув гарячий чай. Оксана докірливо глянула на батька, але господиня цього не помітила. Ганна витягла листа, розгорнула аркуш. Очі її забігали по рядках. За мить вона зблідла й осіла на стільці, ледве дихаючи. Лист безсило впав їй на коліна.
Оксана кинулась допомагати, не знаючи, що робити. Вона боялась шукати воду в чужому домі, але в підсумку подолала страх і побігла на кухню.
— Зараз, Ганно Михайлівно. Трохи потерпіть! Я за водою! Тату, віяй її! — крикнула Оксана, намагаючись не спіткнутися в незнайомій оселі.
В голові крутилось одне: що ж могло бути в тому листі?
На кухні Оксана ледве знайшла склянку й налила води з-підГанна випрямилась, глибоко зітхнула і промовила: “Дякую вам за цю правду, тепер я нарешті звільнилась.”
