— Ми вас для того й виростили, — голос матері в телефоні звучав наполегливо, немов котився по нервах важким катком. Олеся притиснула слухавку плечем, одною рукою тримаючи каструлю, а іншою — помішуючи вівсянку.
— Мамо, але ж ми вже домовились. Ми з Іваном у суботу їдемо до його батьків, — Олеся намагалася приховати тривогу в голосі. — Обіцяли допомогти на городі. У них там роботи — як на війні.
— А в мене, значить, само все розвантажиться? — язвительно додала Марина, сердито дихнувши. — Вантажник знову запив. Треба коробки перенести. Виручай. Вранці приїдете — до обіду впораємось. Тоді й поїдете на свій город.
Олеся сіла на стілець, відчуваючи, як прискорився пульс. Ці розмови завжди були однаковими. Мати ніколи не просила. Вона вимагала. І аргументи в неї були залізними, важкими, з присмаком морального боргу. Навіть заборгованості.
— Мамо, ми вже пообіцяли. Вони й так з нами рідко бачаться. Невже я можу просто все скасувати? — повторила Олеся, хоч і знала, що це марно.
— Ось як? — Марина підвищила голос. — Значить, я стільки вклала в свою доньку, а вона все одно дивиться в інший бік?
Олеся заплющила очі. Ось воно… Зараз почнеться.
— Весілля ваше пам’ятаєте? Хто вам на квартиру грошей дав? Свояки? Та вони й собі на ремонт не змогли б зібрати, у халупі живуть. Якби не я, ти б по орендах скакала.
Іван чув усе з сусідньої кімнати. Ну, чи не все. Решта була зрозуміла з реакції дружини. Він уже стояв у дверях кухні, схрестивши руки на грудях. Олеся буквально відчувала його погляд. Вона різко перервала дзвінок і подивилася на чоловіка.
— Ти все чув? — обережно запитала вона.
— Те, що треба, — коротко відповів він. — Нехай більше не телефонує. Вона що, думає, що купила нас?
Олеся хотіла заперечити, але слова застряли в горлі. Вона розуміла Івана. Кожного разу, коли мати так «нагадувала» про допомогу, їй ставало ніяково. Ніби вона й справді живе не у своїй квартирі, а в орендованій. А орендодавець — власна мати.
Іван вийшов на балкон, дістаючи з кишені пачку сигарет. Двері вдарили так, що Олеся аж здригнулася.
Вона сиділа, схопившись за голову. Спочатку їй здавалося, що мати просто переживає, хоче, щоб дочка жила краще. Але тепер у цьому бочці меду виплив дьоготь.
На весіллі Марина була на висоті. Прийшла у яскраво-червоній сукні, ніби не доньку видає заміж, а сама йде під вінець. Розкішний стіл, музиканти, два ведучих… І все коштом Марини.
Коли дійшло до подарунків, мати встала, підняла вгору конверт і з усмішкою сказала:
— Дорогі діти, це ваш старт у життя. Ось вам від мене… — і оголосила суму. Не тихо, не на вухо, а так, щоб чули всі, включаючи свояків.
Олеся відчула, як Іван стиснув її долоню під столом. Його батьки — Наталка та Борис — дали конверт пізніше, скромно, без цифр, але з теплом у очах.
— Ми не багаті, але даруємо від душі, — сказав Борис, червоніючи. — Щастя вам і терпіння. А найголовніше — вмійте чути один одного.
Марина в цей момент відвернулася до далекого родича. Ті слова її не торкнулися. Для неї важливішими були цифри.
Олеся оглянула бліді стіни кухні, мультиварку, чайний сервіз. Усе в цій квартирі почалося з того конверта. Ремонт, техніка, меблі.
Вона завжди думала, що мати просто хоче допомогти. Але тепер починала розуміти: це був не подарунок, а внесок. І з кожною вимогою Марина наче намагалася його почасти «викупити».
Минув тиждень. Потім ще один. Вони ще спілкувалися, але мляво і лише за ініціативою Марини. Олеся іногда тяглася до телефону, але відразу спиняла себе. Ні, вона не злилася. Просто не хотіла знову почути холодний дощ образ і отруйних звинувачень.
Іван тепер взагалі відмовлявся говорити з тещею.
— Якщо хочеш — ходи до неї сама, — сказав він дружині. — Я не буду сидіти й слухати, як мені треба «відпрацювати» подарунок. У моїй родині немає місця інвесторам.
Ці слова зачепили, але Олеся мовчала. У чому він не правий?
Вона відчувала, що не може вічно уникати конфліктів. Одного разу, набравшись сміливості, спробувала поговорити з матер’ю.
— Мам, ти справді дуже нам допомогла, ми це цінуємо, — почала вона обережно. — Але подяка — це не обов’язок.
Марина підняла брови, здивовано відкрила очі й подивилася на доньку, ніби почула нісенітницю.
— Як так? А про віддачу ти не чула? Про склянку води в старості? Діти мають допомагати батькам. Ми вас для того й виростили.
У серці Олесі щось надірвалося. Здавалося, усе до цього йшло, але ця формулювання…
Олеся згадала інший час. Вибір квартири. Вона годинами сиділа на оголошеннях. Іван перевіряв відстань до метро, порівнював ремонти. Вони знайшли майже ідеальний варіант — однокімнатну в передмісті, чистеньку, з балконом. Не палац, але затишно. І головне — укладалися в бюджет.
Марина, почувЗ того дня Олеся усвідомила: щастя неможливо виміряти грошима, воно криється в свободі бути собою без чужих умов та розрахунків.
