«Дякую тобі, Олежку! Не знаю, що б я без тебе робила», — спалахнуло повідомлення на екрані смартфона.
Телефон чоловіка завібрував прямо в її руках. Соломія мимоволі глянула на дисплей. Відправником була якась Марічка. Кінець повідомлення прикрашав смайлик у вигляді сердечка.
Соломія розплющила очі. Марічка? Олежку? Вона б могла подумати, що це далека родичка чи колега, якби не одне «але»: у чоловіка не було жодної Марічки серед знайомих. Чи все ж таки була?
Вона різко підняла погляд. Треба спершу з’ясувати, а потім робити висновки. Але серце стиснулося від ревнощів.
— Хто така Марічка? — Соломія з усіх сил намагалася, щоб голос не задрижав.
Олег, який у цей момент спокійно пив каву, навіть не відразу зрозумів, про що йдеться.
— Що?
— Марічка, — промовила вона, показуючи йому телефон. — Хто це?
Чоловік глянув на екран, у його очах мигнула напруга. Він швидко відвернувся й знизав плечима.
— Та… Це Марина.
Соломія завмерла.
— Яка ще Марина?
— Ну… Моя колишня. Між нами вже нічого такого немає.
Вона повільно поклала його телефон на стіл і скрестила руки на грудях.
— Колишня дружина називає тебе «Олежком» і дякує за щось із сердечком? Ти серйозно?
Олег знову знизав плечима, наче це й не варто було обговорення.
— Ну так. Я трохи допоміг їй. Попросила в борг, я позичив.
Соломію накрила хвиля люті.
— Ти віддав гроші колишній?!
— Ну так, а що тут такого?
— Що такого?! — передражнила вона. — Серйозно? Ти вважаєш це нормальним? Брати гроші з нашого спільного бюджету і перекидати їх якимось Маринам?
Він нарешті подивився їй у вічі.
— Соломія, ти зараз із мухи слона робиш. Ми з нею не вороги, я її знаю тисячу років. Чому я не можу їй допомогти?
Вона засміялася, але в тому сміху не було радості.
— Ти одружений, Олежу. Одружений! На мені. А допомагаєш тій, з ким був до мене.
Він роздратовано зітхнув, наче говорив із дитиною і намагався пояснити їй прості речі.
— Ну ми ж не розійшлися на поганій ноті. Вона мені не чужа людина.
— А я тобі чужа?
Олег мовчав. Соломія сумно похитала головою і важко зітхнула.
— Скільки це вже триває?
— Що саме?
— Ваше миле спілкування.
Він знову відвів погляд.
— Завжди спілкувалися. Ще до тебе. Просто раніше я це не афішував. Не хотів тебе нервувати.
Соломія відчула, як усередині похололо.
— Тобто ти два роки це приховував?
— Та не приховував! Просто не бачив сенсу казати. Я ж тобі не зраджую. У тебе немає підстав хвилюватися.
Вона повільно видихнула, намагаючись не закричати від злості.
— І часто ти їй допомагаєш?
— Ну, буває іноді. По дрібницях зазвичай. Там шафу зібрати, там комп’ютер налаштувати.
— Тобто ти, мій чоловік, бігаєш допомагати іншій жінці, як якийсь домашній майстриня?
— Та що ти розводиш?! — він раптом спалахнув. — Ну допоміг, ну позичив гроші! Це що, злочин?! Я б і тобі допомагав би!
Соломія подивилася на нього з холодною рішучістю.
— Якщо ти не бачиш у цьому нічого дивного, значить, у нас з тобою різні погляди на сім’ю.
Вона розвернулася і вийшла з кухні. Зараз вона не хотіла бачити його обличчя.
Соломія не пам’ятала, як пройшов той день. Почуття розривали її зсередини. Злість, образа, розгубленість. Вона намагалася спокійно проаналізувати ситуацію, але в голові крутився лише один запит: «Як я могла цього не помітити?»
Олег не виглядав винуватим. Тепер він не приховував, що підтримує зв’язок з Мариною, але робив вигляд, немов у цьому немає нічого особливого.
За кілька наступних тижнів пазл остаточно склався. Тепер, коли Соломія знала, що шукати, картина стала очевидною. Її чоловік раніше регулярно запізнювався з роботи кожні пару днів. Кожні пару днів у його колишньої раптом виникали проблеми, які терміново треба було вирішувати.
— Я ввечері до Марічки заїду, — буденно, вже прямо кинув Олег під час вечері. — У неї пралька тече.
Соломія поклала виделку й примружила очі.
— А що, інших майстрів у місті немає?
— Та годі тобі, що мені, важко допомогти?
— Тобі — не важко. А мені важко це терпіти.
— Ну почалося! Ти знову за своє?
— Звичайно, знову, — холодно сказала Соломія. — Бо твоя колишня надто часто «випадково» опиняється в біді. Ще добре, що в вас немає спільних дітей.
Олег подивився на неї з легким роздратуванням, але продовжив їсти.
— А якби на її місці був хтось інший? Сусідка чи моя мати. Теж заборонила б допомагати?
— Різниця в тому, що «хтось інший» не кликав би тебе через день.
— Соломіє, — Олег втомлено відклав виделку. — Чесно кажучи, ти поводишся так, наче я тобі зраВона підвелася зі столу, взяла свою сумку і вийшла з дому, усвідомлюючи, що іноді треба просто піти, щоб знайти себе знову.
