**Життя з почуттям непроговореності**
— Мамо, де мої м’які іграшки? — Марійка швидко оглянула кімнату, яка за ранок перетворилась із затишного гніздечка на якусь бездушну порожнечу. — А на полиці стояли мої іграшки з Кіндерів, їх теж нема!
— Марусе, я їх віддала тіті Ганні. У неї онука така гарненька, просто дивинка. Тітя Ганна казала, що її Оленка цілий ранок не відходить від пакета з твоїми іграшками, — почувся мамин голос з кухні.
— Як це? Це жарт? Мамо, це мої речі! Мої іграшки! — із сльозами на очах Марійка залетіла до кухні, ледь не переходячи на крик.
— Господи, доросла дівчина, а реве через якісь дрібниці. Я віддала їх тіті Ганні — хай хоча б дитина порадіє. А твої просто стояли й пилились. Невже ти в свої сімнадцять гратимешся, як мала дитина? І годі плакати, ніби я всю твою кімнату подарувала!
— Так я й не здивуюся, якщо наступного разу так і буде! Прийду, а мене вже виселила якась онучка чи дочка твоєї подруги! — у гніві вигукнула Марійка і швидко пішла до дверей.
Так завжди. З п’ятнадцяти років Марійка почала підробляти, щоб не просити у мами зайвих грошей на одяг і косметику. Але щойно вона купила на першу зарплату светр і джинси, мама одразу ж зробила ревізію в її шафі й винесла звідти цілий пакет «непотрібного».
— Тепер ти заробляєш, а у сусідки з третього поверху дочка підростає. Сама ж бачила, як вони ледве зв’язки кінці з кінцями зводять. Тобі шкода, чи що? — з докором сказала мама після того, як Марійка годинами шукала улюблену футболку.
— Мамо, ну так не можна! Це. Мої. Речі! Ти хоча б могла спитати!
— Я тобі нічого не винна, а от ти, невдячна, не маєш права мені дорікати! Я тобі все це на свої кровні купувала, — відповіла мама.
«Невже вона не розуміє? — обурювалася Марійка, сидячи біля порожнішого шафа. — Як можна просто взяти й віддати речі стороннім людям?»
Наступного разу, повернувшись зі школи, вона побачила пусту книжкову полицю. Серія книжок, яку вона збирала ще з четвертого класу, зникла.
— Мамо, мені їх бабуся дарувала. Не ти купувала! Навіщо ти так робиш? — знову в сльозах допитувалася дівчина.
— Ти їх усе одно не читаєш, то яка різниця? Пилю тільки збирають. Та й книжки дитячі, тобі вони навіщо? Все одно на дачу відвезли б із сміттям спалили, — знову дивувалася мама.
— То яка різниця, чи читаю я їх, чи ні? Це. Мої. Речі! Дзвони своїй подрузі й повертай.
— Ти з глузду з’їхала? Ганебно. Нікому я дзвонити не буду. Не розумію, як я взагалі таку виростила. Жадна, як твій батько. Він за кожну дрібницю лаяв, і ти така сама.
Тоді мама так і не призналася, кому віддала книжки. З того часу Марійка почала купувати лише необхідне, а подарунків від мами уникала, щоб не чути докорів. Частину журналів і книжок, які ще не роздали чужим, вона відвезла бабусі на зберігання, а нові речі тепер клала тільки на свою полицю, завжди нагадуючи мамі, що їх чіпати не можна. Мама ображалася й мовчала по кілька днів. «Дійшли до того, що вже й одяг ділимо. Скоро що, їжу теж окремо купуватимемо?» — кидала вона, а потім замикалася.
Останньою краплею стало зникнення улюблених іграшок. Повернувшись додому й побачивши, що мама все віддала тіті Ганні, Марійка не витримала. Вона знала, де живе мамина подруга, і, не зважаючи на «ганьбу», побігла повертати своє. «Нехай думають, що хочуть. Не дозволю роздавати мої речі», — дівчина була готова посваритися з усім світом, але відстояти своє.
— Марусю! Куди?! — гукнула мама вслід. — Не смій іти до Ганни й соромити мене!
Але дівчина вже не чула. Їй було все одно. Для когось це просто іграшки, а для неї — цілий світ.
Вона постукала у двері. Їй відчинила жінка літ шестидесяти. Тітя Ганна була старою знайомою родини. Колись давно вона допомогла мамі влаштуватися на роботу після розлучення з батьком, а інколи сиділа з маленькою Марусенькою.
— Марусю, вітаю! Що трапилося? — занепокоєно запитала Ганна.
— Доброго дня… Ні-ні, усе гаразд… Точніше, ні, не зовсім, — дівчина зап’ялася на порозі, відчуваючи, як від сорому й провини їй стає спекотно. Від рішучості не лишилося й сліду, а в душі повзла думка: чи правильно вона робить?
— Не стої на порозі. Заходь, розкажеш спокійно, — запросила тітя Ганна.
Марійка зайшла в хату і, не роззуваючись, сіла на маленький пуф біля дверей.
— Тітю Ганно… Мама вам зранку пакет з іграшками віддала…
— Ой, так, дякую велике! Оленка дуже полюбляє плюшевих звірят. Я якраз хотіла передати тобі дещо на подяку, але думала, мама сама зайде. Та раз ти тут, зараз принесу, — Ганна повернулася, але Марійка зупинила її.
— Тітю Ганно,«Знаєш що, Марусю,— м’яко промовила тітя Ганна, всміхаючись,— давай я зараз же принесу твого ведмедика й ляльку, бо розумію, як важливі для тебе ці речі».
