— Сину…
— Вибачте, але я вам не син. Будь ласка, не звертайтеся так до мене. Мене звуть Остап.
— Остапе… Остапку… Синочку!
Марія Миколаївна підвела голову й з розпачем вп’ялилася в обличчя чоловіка, що стояв поруч. У її голосі було стільки надії, блага й безнадії, але Остап стояв німий, наче слова його не торкалися.
— Я просив вас не називати мене так.
— Але ж я твоя мати! Твоя рідна!
— Ти надто пізно про це згадала.
Остап дивився на жінку, що сиділа на лавці, і у пам’яті спливало важке дитинство. Болючі спогади, хоч і минуло з тих пір понад тридцять років. Тридцять! Майже половина життя, і здавалося, що вони більше ніколи не побачаться, але доля вирішила інакше.
Два дні тому Остапу подзвонили з невідомого номера. Спочатку він і брати слухавку не хотів, думаючи, що то шахраї, але щось усередині підказало — цей дзвінок особливий.
— Алло, — сухо сказав він, — кажіть!
У трубці чувся шерех і далекий гомін, й Остап уже збирався класти слухавку, коли раптом почув невпевнений жіночий голос.
— Це я… привіт…
— Хто — я? — він скривився, відчуваючи, як у горлі стискає. — Говоріть!
Серце зупинилося, немов готуючись вистрибнути з грудей. Усередині було ніяково, хотілося скінчити цю розмову, але він стиснув телефон міцніше.
— Це я… твоя мама.
У Остапа темрява застила очі. Перший порив — кинути слухавку й заблокувати номер, але він глибоко вдихнув і прошепотів:
— У мене немає матері. Ви помилилися.
Слова вилетіли самі, без розуму. Він увімкнув режим безмовного дзвінка й довгу хвилю дивився на екран, відганяючи спогади, що нахлинули хвилею. Сподівався, що ця розмова не повториться, але помилився.
Телефон знову завібрував у долоні. Марія Миколаївна була наполеглива, і в тому, що це саме вона, Остап уже не сумнівався. Вона завжди досягала свого своїм упертством.
— Я все сказав, — грубо відповів він, хоч усередині клекотіло, — не телефонуйте більше.
— Однієї зустрічі! Лиш однієї! Вислухай мене, будь ласка!
— Звідки у вас мій номер? — спитав він, звертаючись до неї на «ви». Так було дивно, але інакше він не міг. Вона давно перестала бути йому рідною.
— Тітка Оля дала… моя сестра.
Остап скривився. Марія знову домоглася свого! Ольга Миколаївна ніколи б не віддала номер небожа, але видно, що сестра вмовила її. От причепа!
— Я не хочу з вами бачитися, — холодно сказав він.
— Але для мене це важливо! Лиш одна зустріч, сину!
Остап погодився. Розумів: якщо відмовить, вона прийде до нього додому, буде чіплятися до дружини, дітей. Краще півгодини своєї витратити, ніж потім страждати.
Марія Миколаївна зникла з життя сина, коли йому виповнилося дев’ять. Він чекав її, сидів біля вікна в своєї тітки, не їв, не грав. Вірив, що мати повернеться.
— Вона прийде! — кричав він тітці, розмазуючи сльози. — Вона мене любить!
— Сину, вона нікого не любила, крім себе. Зрозумієш колись.
Тоді Остап ненавидівВін обернувся й пішов геть, залишивши її саму на лавці — нарешті вільний від минулого.
