Три листи без зворотної адреси
Було тихо, навіть вітер не шелестів листям, наче сама природа завмерла у вічному спокої. Люди стояли непорушно біля відкритої домовини та порожньої могили. Соня тримала батька під руку. Він стояв зігнутий, розгублений, не зводячи очей із мами.
Трохи осторонь стояли родинні друзі: Марічка та її чоловік Василь. Соня знала їх із дитинства, звала просто на ім’я. Марічка час від часу підносила хустинку до очей, а Василь дивився крізь домовину кудись у далечінь. Навпроти Соні з батьком стояли троє колег із маминої роботи – із червоними носами та спухлими від сліз очима. Ще якісь незнайомі люди, але якщо вони прийшли, значить, знали маму.
Уже ніхто не підходив, не прощався, не висловлював співчуття. Усе встигли зробити у морзі, там же й відправили панахиду. Тепер усі просто чекали кінця церемонії.
Соня знайшла поглядом двох могильників. Один, мабуть старший, ніби чекав лише цього моменту й запитав поглядом: «Час?» Соня ледве помітно кивнула. Вони підняли кришку, прислонену до дерева, і підійшли до домовини.
— Усі встигли попрощатися? Закриваємо, — сказав старший.
Але раптом почувся тихий, але владний чоловічий голос:
— Зачекайте!
Усі разом обернулися. Високий чоловік у довгому чорному пальті та капелюсі з полями підійшов до домовини. Робітники завмерли, тримаючи кришку. Невідомий поклав дві білі троянди й накрив долонею мамині руки, складені на грудях, наче хотів їх зігріти. Так він простояв кілька хвилин, а всі навколо спостерігали, дивуючись, хто це. Один із робітників покашляв, натякаючи на час. Чоловік відвів руку й відійшов убік.
Коли домовину опустили в могилу, Соня перша кинула жменю землі. Поки робітники засипали яму, вона шукала очима незнайомця, але його вже не було.
Після похорону зібралися в невеликій кав’ярні неподалік від дому. Соні навіть шматок хліба не ліз у горло. Вона мріяла лише про те, щоб усе скінчилося. Нарешті гості розійшлися, і вона з батьком пішли останніми.
— Тату, а хто той чоловік на кладовищі? — спитала вона.
— Звідки мені знати.
У його голосі пролунало роздратування. Вони мовчки дійшли додому. У хаті пахло ліками, хоч Соня й відкрила всі вікна.
Батько ліг на диван, закрив очі. Соня вкрила його пледом і сіла поруч. Погляд її впав на двері у кімнату, де лежала мама. «Відмучилася», — повторювали всі, хто прийшов провести її. Відмучилася мама. Відмучилася Соня. Відмучився батько.
Біль поступово затих. Соня прибрала з кімнати речі, що нагадували про хворобу. Вона ходила до інституту, але почувала себе порожньою.
Одного разу вона вирішила розібрати мамині речі. Одяг, який був ще добрий, відклала – потім подумає, кому віддати. Старе знесла до смітника. У коробці з взуттям знайшла нові білі туфельки. Вони були завеликі, але викинути рука не піднялася. Під ними лежали три пожелтілі листи майже двадцятирічної давності. Всі — без зворотної адреси.
Чому мама сховала їх тут? Чия таємниця в них? Невже вона справді хотіла, щоб Соня знайшла їх? Відкинувши сумніви, вона почала читати.
…Ти моє щастя. Ще не встиг від’їхати, а вже сумуСоня перечитала останній лист із знаком чайки на кінці, розуміючи тепер, що таємниця, яку мама пронесла крізь роки, нарешті відкрита, але в серці вона відчула лише спокій, бо справжній батько завжди був поруч.
