Марічка завжди була самостійною та слухняною дитиною. Батьки працювали цілими днями, а вона приходила зі школи, гріла борщ, їла і робила уроки. Могла й вареники зварити сама. І так з першого класу.
Коли вона була у одинадцятому, в їхню школу на практику прийшли кілька студентів. Урок історії вев високий, серйозний Богдан Олегович, в окулярах і в сірому костюмі. Хлопці жартома називали його «ботаном», сміялися з нього та намагалися зірвати урок. Але до кінця слухали, роззявивши рот. Він розказував історію так, як ніхто до нього. Задавав питання, змушуючи думати, висловлювати свою думку, пропонувати інші варіанти подій.
У хлопців горіли очі. Їм уперше дали можливість висловитися, змінити хід історії, хоч і в думках. Богдан Олегович охолоджував їхні запальні ідеї, коли вони заносилися у фантазіях про перебудову світу. На його уроки вони чекали і не пропускали.
Марічка не зводила з Богдана Олеговича закоханих очей. Вона почала читати книги з історії, щоб теж брати участь у дискусіях. Одного разу вона наважилася висловити свою думку. Богдан Олегович похвалив її, сказав, що якщо б реформа пішла її шляхом, суспільство було б іншим. Але пояснив, що в ті часи змінити щось було майже неможливо.
“На жаль, історію не переписати, можна лише змінити підручник, акцентуючи увагу на потрібних подіях”, — сказав він.
Потім його практика закінчилася, і Марічка втратила інтерес до історії. Одного разу, йдучи зі школи, вона побачила Богдана Олеговича, який поспішав їй назустріч.
“Привіт, Марічко”, — привітався він.
“Він пам’ятає моє ім’я!” — серце Марічки радісно затріпотіло.
“Ви до школи? Але уроки вже скінчилися”, — зніяковіло промовила вона.
“Ні, я хотів побачити тебе.”
Марічка здивовано розплющила очі й почервоніла.
“Ти додому? Проведу тебе.”
Вони йшли поруч, і він розпитував її про школу, друзів, плани на вступ.
“Не на історичний? Мені здалося, ти захопилася історією. В мене є багато цікавих книжок, можу дати почитати.”
Марічка завмерла від щастя. Він запрошує її до себе? Не Олену Захарчук, найкрасивішу в класі, а її, Марічку Коваленко, “Бджілку”, як ласкаво кликав її тато.
“Дякую, але я вступаю на економічний… — пробурмотіла вона. — А книжки з радістю почитала б.”
“Добре. Наступного разу принесу тобі кілька, оберу на свій розсуд, якщо не проти”, — сказав він.
“Наступного разу? Нікчемно…” — серце Марічки скаженіло.
“А він буде, той наступний раз?” — почула свій голос і відчула, як обличчя спалахує рум’янцем.
“Звичайно. Якщо хочеш”, — усміхнувся Богдан Олегович.
Його обличчя стало молодим і гарним. Вона зрозуміла, що він не набагато старший за неї. Вперше бачила його усмішку.
“Клич мене просто Богдан. Ми ж не в школі, я більше не твій вчитель. Ми прийшли? Це твій дім?”
Вона кивнула, не в змозі говорити від навали почуттів. Він попрощався і збирався йти.
“Богдане, а коли ви прийдете знову?” — наважилася запитати Марічка.
Він дістав телефон.
“Скажи свій номер, подзвоню тобі.”
Але він не подзвонив, а надіслав повідомлення через кілька днів. Вони зустрічалися ще пару разів, а потім почалися іспити: у неї в школі, у нього — в університеті. Побачилися після її випускного. Увесь цей час Марічка тримала в таємниці зустрічі з Богданом. Потім не витримала й розповіла подругам. Ті палко їй заздрили. Ні в кого не було дорослого хлопця.
Марічка вступила до університету й продовжувала зустрічатися з Богданом. Незабаром про це дізналася мати й занепокоїлася, попросила познайомитися з її хлопцЗ часом Марічка зрозуміла, що справжнє щастя полягає не в ідеальному порядку, а в свободі бути собою, і, тримаючи за руку Антона, вперше відчула, що її життя нарешті стало таким, яким вона завжди хотіла його бачити.
