Дарина з пакетом продуктів повільно піднімалася сходами на третій поверх і рахувала сходинки. Так само вони рахували з сином, коли йшли з дитсадку. Дмитро старанно повторював за нею, а через кілька місяців уже швидко рахував сам. «Як швидко він виріс. Господи, тільки б повернувся, тільки б був живий…» — знову промовила вона, навіть не помітивши, що повторює це як заклинання.
Сходами вгору грюкнули двері, і на сходах залунали швидкі кроки. Дарина зупинилася на майданчику між другим і третім поверхами, відступила в бік.
— Добрий день, — весело привіталася з нею сусідська чотирнадцятирічна Марійка.
— Марійко, стій! Шапку забула! — гукнула їй зверху мати.
Дівчина неохоче повернулася.
— Тепло ж. Набридла вже з цією шапкою, — пробурмотіла вона.
Мати збігла вниз, сунула дочці в’язану шапку.
— Вечором холодно буде. Не забарися, чуєш? Щоб після танців одразу додому.
— Гаразд, — дівчина взяла шапку і побігла вниз.
— Не гаразд, а шапку вдягни, — гукнула їй услід мати.
— Здоровенькі були, Дарино. З роботи? Ось, розпусниця, тільки й виглядає, щоб без шапки тікати, а потім соплями мучитиметься, — поскаржилася сусідка.
Вони разом піднімалися сходами. Дарина знову почала рахувати сходинки, але сусідка перебила її.
— Як син? Телефонує?
— Ні, — зітхнула Дарина.
— Так і є. Ростеш дітей, ростеш, потім виростуть, підуть, а ми хвилюємося, чекаємо. А що нам лишається? За сина страшно, а за доньку ще страшніше. Утече — і гадай, де вона, з ким. А в неї тільки танці на думці.
Дарина зупинилася біля своєї квартири. Поки діставала з кишені пальта ключі, сусідка зникла за своїми дверима. Дарина увійшла в передпокій і, як зазвичай, глянула на вішалку. Кожного дня вона затримувала подих, сподіваючись побачити там Дмитрову куртку. Але вішала була порожня, крім її легенької весняної парки.
Вона поставила пакет на шафку для взуття й почала роздягатися. Колись Дмитро біг зустрічати її, одразу розповідаючи новини.
— Почекай, дай роздягнутися, — втомлено просила вона його. — Не чіпай пакет, тяжкий.
Потім він підріс, і вже вона сама кликала його, коли поверталася з роботи, просила віднести пакет на кухню, завдавала питань про школу.
— Усе добре, — відмахувався він, відносив пакет і йшов у свою кімнату.
Потім закінчив школу, поступив до інституту. Тепер, повертаючись з роботи, Дарина рідко заставала сина вдома. Все рідше він ділився з нею новинами.
«Може, кота завести? Хай зустрічає, не так важко повертатися додому…» — зітхнула вона. Кожного разу думала так, але потім забувала. Поспіхом перекушувала й сідала перед телевізором дивитися новини.
Вона пильно підглядала в чоловіків у схожому камуфляжному одязі. Обличчя наполовину прикриті. Очі різні, але погляд однаковий — втомлений, спокійний, але наповнений надією, ніби вони вірять, що рідні побачать їх і візьмуть додому. Один із них міг бути її сином. Дарина вірила, що впізнає його…
…Чотири місяці тому
— Дмитро, ти вдома? — гукнула вона, увійшовши в квартиру.
— Вдома, — Дмитро повільно вийшов із своєї кімнати.
— Чого так рано? — Дарина з пакетом пройшла на кухню, Дмитро поплентався слідом. — Голодний? — Вона поставила пакет на стілець, почала розкладати продукти. Дмитро сів за стіл.
— Чого мовчиш? Щось сталося? — Дарина завмерла з пачкою сиру в руках.
— Здоровий як бик. Усе гаразд, мам.
Але їй не сподобався заклопотаний вигляд сина. Вона поклала сир у холодильник, склала порожній пакет і сховала у шафку.
— На сніданок сирники зроблю, — казала вона, пильно розглядаючи сина.
— Сядь. — Він кивнув на стілець, з якого вона ще нещодавно прибрала пакет. Дарина послухала, але серце одразу стиснув тривожний холод.
— Ти мене лякаєш. Що трапилося? Одружитися збирався?
— Мам, я йду добровольцем.
— Як? — ВиВона подивилася у вікно і побачила, як вони йшли разом, сміялися, і серце їй відтануло — найголовніше, що вони живі, а решту вона зрозуміє потім.
