Дочекайся мене
Олексій вийшов із вагону на перон і глибоко вдихнув. В рідному Києві навіть повітря було особливе — неповторне. А він об’їздив чимало міст та країн. І завжди тягнуло додому.
Йшов знайомими з дитинства вуличками, помічаючи кожну зміну. Ось і його двір серед чотирьох цегляних п’ятиповерхівок: дві довгі, по п’ять під’їздів, і дві короткі, по два. Двір просторий, поділений на дві частини: дитячий майданчик із яскравою гіркою, пісочницею та простими турніками. Колись тут були гойдалки та металева півкуля — «павутинка». Від падіння з неї в Олексія залишився шрам над бровою.
Другу частину двору займало огороджене футбольне поле з воротами та баскетбольним щитом. Взимку його заливали на ковзанку. Ранок — двір пустий. Якби був м’яч, Олексій точно би влучив у ворота, як це робив колись.
Ех, щасливі часи… Сергій пішов кудись на Сходу, одружився, двоє дітей. А Іван уже вдруге відбуває термін у колонії. Так і розкидало їх життя.
З під’їзду вийшов чоловік із собакою, і Олексій гукнув, щоб не зачиняв двері. Від тьмяної лампочки мало світла. Доводилося стояти, аби очі звикли до півтемряви. Скільки не вкручували яскравіші лампочки, хтось завжди міняв їх на слабкі. Так було завжди. Дивно, як ще ніхто не зламав ноги на вузьких темних сходах.
Олексій піднявся на другий поверх і зупинився біля залізних дверей праворуч. Тут колись жила Софія. Не Соня й не Софійка, а Софія. Так вона просила називати її. Його перше, відчайдушне й безнадійне кохання.
Колись він часто натискав на дзвінок і тікав угору, на свій третій поверх. І чекав, коли Софія відчинить двері. Промельнула думка зробити так само, але вже не той вік бігати по східцях. Та й доро́слому чоловікові негоже пустувати. До того ж, Олексій не був впевнений, чи вона ще тут живе.
Він усміхнувся і пішов на третій поверх. Ось і його двері. Колись відчиняла мама, навіть коли батько був живий. Він помер два роки тому. Олексій тоді був у рейсі, не встиг на похорони.
Натиснув на дзвінок. Замок клацнув, і двері розчинилися. Побачивши сина, мати одразу розплющила їх навстіж і кинулася до нього.
— Сину! — Вони обійнялися прямо на порозі. Мама відіпхнулася. — Дай на тебе подивитися. — І знову притиснула його.
За життя батька вона фарбувала волосся, гарно укладала його. А тепер на проборі проступала широка смуга сивини.
— А ти мене минулої ночі приснився. Так і подумала — приїдеш. Надовго? Ой, що ж ми в дверях… Заходь швидше. — Мама зачинила двері і знову обійняла сина.
Перші хвилини радості минули. Олексій роззувся, дістав із взуттєвої підставки свої капці. Вони завжди тут його чекали. А ось батькові шльопанці мама прибрала.
— Це тобі, мам. — Олексій подарував їй пакет з подарунками.
— Ти для мене найкращий подарунок, — сказала вона, все ж зазирнувши в пакет. — Зараз чайник поставлю. А може, поїси? — Заметушилася на кухні, накриваючи на стіл.
— Ой я ж дурна. Хліба забула купити. Зараз швидко зійду… — Мама зупинилася посеред кухні й безпорадно заплімувала. — Магазини ще зачинені.
— Нічого. Потім сам сходжу. Сідай, — заспокоїв її Олексій.
Кухня здалася зовсім маленькою. Каюта на кораблі була просторішою. Як мама вміщала тут порядок?
— Як ти? — Олексій погладив мамині зморщені руки.
— Помаленьку. А ти сам як? Так і не одружився? — Очі матері пожурилися.
— Не всі жінки готові чекати моряка півроку.
Після сніданку мати почала варити його улюблений борщ, а Олексій пішов у магазин за хлебом. Спускаючись сходами, на мить знову зупинився біля дверей Софії.
Лише через кілька днів він нарешті натиснув дзвінок. Замок клацнув, і двері привідчинилися. Олексій побачив Софію. Серце вдарило в груди, наче хотіло вискочити їй назустріч. Вона майже не змінилася — трохи округлилася, але їй це личило.
— Вам кого? — спитала Софія, окидаючи гостя поглядом.
— Вибачте… — Олексій відступив до рятівних сходів.
— Олексію? Це ж ви? — зупинив його її голос.
«Вона впізнала мене!» — радісно підскочило серце.
***
— Ти пропустив гол! Через тебе ми програли! — ображено кричав Сергій, всмикуючи ніс і переходячи на фальцет.
— Та ну? В інший раз відіграємось, — поспішив заспокоїти друга Олексій, відчуваючи провину.
— Отак воно, — кинув Сергій, йдучи з поля. — Не вмієш — не лізь.
— Я не вмію? Сам Льошку під ворота пустив. — Серега, постой! — Олексій наздогнав друга, схопив за руку.
— Відчепись! — Сергій вирвав руку й штовхнув його.
— Сам відчепись, — Олексій теж відіпхнув його.
І тепер, дивлячись у її очі, він зрозумів, що чекав на цю мить все своє життя.
