Ти сама винна, мамо
Оксана смажила котлети, коли у двері подзвонили. Вона вийшла з кухні, щоб відчинити.
– Мам, це до мене, – зупинив її на півдороги голос доньки. – Я відчиню.
– Добре. Я ж не знала…
– Ну що ти стоїш? Іди, смаж свої котлети, – роздратовано відповіла донька, озирнувшись на неї біля дверей.
– Чому свої? Я на базарі фарш купила…
– Мам, закрий двері. – Донька заплющила очі.
– Так би відразу й сказала. – Оксана повернулася на кухню, притулила за собою двері.
Підійшла до плити, вимкнула газ під сковорідкою. Постояла хвилину, зняла фартух і вийшла.
У передпокої донька надягала куртку. Поруч стояв Андрій, друг Насті, його погляд був повний захвату.
– Здоров, Андрію. А ви куди зібралися? Пообідайте з нами.
– Добрий день, – посміхнувся хлопець і питально глянув на Настю.
– Ми поспішаємо, – відрізала вона, навіть не звернувши уваги на матір.
– Може, таки пообідаєте? У мене все готово, – повторила Оксана.
Андрій завагався.
– Ні! – різко сказала донька. – Ходімо. – Вона взяла його під руку й відчинила двері. – Мам, закриєш?
Оксана підійшла, але не зачинила щільно, залишила тріщинку, почувши розмову на сходовому майданчику.
– Чого ти з нею так жорстоко? Пахне смачно, я б не відмовився від котлет.
– Пішли. У кафе перекусимо. Набридли мені її котлети, – буркнула донька.
– Невже вони можуть набриднути? Я обожнюю котлети твоєї мами, міг би їх їсти щодня, – сказав Андрій.
Що відповіла Настя, Оксана не розібрала. Голоси на сходах стихли, зникли.
Вона зачинила двері й зайшла у кімнату. Чоловік сидів перед телевізором.
– Василю, пішли обідати, поки гаряче.
– Га? Пішли. – Він підвівся з дивана й пройшов повз Оксану на кухню, сів за стіл.
– Що у нас сьогодні? – спитав у нього вимогливий тон.
– Гречка з котлетами, салат, – відповіла Оксана, відкриваючи сковорідку.
– Скільки можна казати, що смажене я не їм, – похмуро помітив чоловік.
– Я води додала, вони майже парові. – Оксана завмерла біля плити з кришкою в руці.
– Гаразд, давай. Але востаннє.
– У нашому віці шкодити здоров’ю не варто, – зауважила Оксана, ставлячи перед чоловіком тарілку.
– У якому такому віці? Мені всього п’ятдесят шість. Для чоловіка це розквіт. – Він відкусив половинку котлети.
– Ви сьогодня всі, як змовилися? Настя відмовилася обідати, ти вигадуєш. Ось перестану готувати, подивимось, як ви заспіваєте. Думаєте, у кафе смачніше?
– То й не готуй. Тобі теж не завадить схуднути. Скоро в двері не пролізеш, – сказав чоловік, добираючи другу котлету.
– Ось як? Я товста? А я голову ламала, чого ти раптом за доглядом став. Джинси купив, куртку шкіряну, кепку. Голову поголив, щоб лисАле з того дня Оксана навчилася бути щасливою насамперед для себе, адже лише тоді її любов до родини стала справжньою, а не вимушеною жертвою.
