Прости, що так довго…
Остап давно не був удома. Перші два роки, навчаючись у інституті в іншому місті, він ще приїжджав на канікули. Мати, звичайно, годувала до відвалу, готувала все улюблене й смачне. Наївшись, через три-чотири дні Остап починав нудьгувати. Друзі всі роз’їхалися, робити нічого.
Містечко невелике, знайоме до кожного деревця — за кілька годин обійдеш усе. Виспавшись і помучившись ще тиждень, він починав рватися назад.
Мати благала залишитися ще на тиждень, але Остап вигадував якісь неіснуючі справи і з полегшенням від’їжджав. Велике шумне місто вабило його. Ось де не помреш з нудьги, де весело. Він уже й друзями там обзавівся. А що тут робити? Нудно й прісно, аж зуби ломить.
На третьому курсі він влаштувався працювати у кафе швидкого харчування. Працював по вечорах, до закриття, саме коли молодь лютувала. Таке життя йому подобалось. Та й гроші не зайві. На стипендію не проживеш. Гордо відмовився від допомоги матері. Мама дзвонила, просила приїхати хоча б на Новий рік. Обіцяв, хоча в кафе починалася найжвавіша пора.
Закінчилися святкові дні, розпочалися заняття в інституті. Поїздку додому Остап відклав до літніх канікул. Але з настанням літа перейшов на повний робочий день. Життя у великому місті кипіло, час минав непомітно. Ось уже й диплом на руках. Відзначали з курсом кілька днів — роз’їдуться, коли ще побачаться?
А потім друг запропонував поїхати працювати до Туреччини.
— Поїхали зі мною. Ти за всіма параметрами підходиш. Давай, тільки прямо зараз вирішуй. Треба встигнути оформити документи. Хлопець, з яким збиралися, раптом відмовився. Дівчина у нього завагітніла, одружуватися здумав. То ж погоджуйся, не пошкодуєш. Контракт на рік. Англійську ти знаєш непогано. Турецьку підтягнеш.
Поки молоді — світ побачимо. А то потім почнемо працювати, одружуватимемось, діти підуть, буватимемо за кордоном раз на три роки на тиждень. Танцюй, поки молодий, хлопче, — фальшиво заспівав друг.
Остап погодився. Почалися метушливі дні біганини по лікарях за довідками, оформлення документів. Перед самим від’їздом подзвонив матері. Винувато пообіцяв, що через рік повернеться й обов’язково приїде.
— Як же так, сину? На цілий рік їдеш?! Хоча б на денек приїхав би. Я вже почала забувати, як ти виглядаєш, — благала мама.
— Пробач. Завтра вилітаю, квитки вже на руках. Не можу підвести фірму й товариша. Ну все, мам, кохаю, дзвонитиму…
У Туреччині жили при готелі, харчувалися там же. Хто хотів — знімав житло. Гроші особливо не витрачали, збирали. Ким вони там тільки не працювали. Не розслабишся — за будь-яку провину штрафували. Але Остапу сподобалось.
Повернувся він через три роки. Одразу купив квартиру в іпотеку, влаштувався на роботу. Матері дзвонив, але на бігу. Обіцяв приїхати, ось тільки впорається зі справами. Та дні справами змінювалися.
У вихідний з другом вирішили відпочити в клубі. ПиВін подивився у вікно, де світився вечірній Львів, і зрозумів, що час повертатись додому — до своєї нової, але вже такої рідної родини.
