Очікування щастя
Кажуть, що очікування щастя краще за саме щастя. Бо поки його чекаєш, сподіваєшся, приміряєш на себе — ти вже щасливий. А мить, коли воно в твоїх руках, така коротка. Не встиг насититися, а воно вже звичайне, звичне. І знову починаєш чекати…
У Богдана Довженка було все: квартира у Києві, машина, добра робота з гарною зарплатою в гривнях, дружина, до речі, дуже гарна. Вони познайомилися ще в школі. Перше кохання переросло у сім’ю, попри всі складнощі.
А ще у Богдана була чотирирічна донька Соломійка. Дружина не працювала, сиділа з донечкою вдома. Соломійку, його сонечко, радість і відраду, Богдан обожнював.
Ще чого треба? Живи та радій. Та людина влаштована так — коли є все, хочеться ще більше.
З дружиною вони звикли одне до одного, розумілися без слів, навіть по мовчанню. Пристрасть затихла, стосунки стали спокійними та зрозумілими.
Вранці Богдан випивав чашку міцної кави, яка чекала на столі після душу, одягав випрасувані сорочки, що пахли свіжістю, цілував дружину в щоку та їхав на роботу на своєму «Фольксвагені».
Ввечері його чекала смачна вечеря. У вихідні вони їздили на дачу до батьків на шашлики, а взимку каталися з гірки. Ні, Богдан був вдячний долі за все. Не у кожного життя складається так добре, як у нього.
Але все ж…
Одного разу до офісу прийшла нова співробітниця — молода, свіжа, з чорними трохи косими очима, наче у лані. Звали її Оксана. Оксана Коваль. Ксеня. Не ім’я, а пісня. Чи то її очі, наче у лані, чи музика в імені, чи просто спрага чогось нового — Богдан був вражений. Він раптом зрозумів: вона — те, чого він чекав. Його серце впізнало її й затремтіло.
Він постійно натикався на Ксеню в коридорі, біля кавомашини, у кафе під час обіду. Він зрозумів — це не випадковість, вона теж шукала його. І Богдан вирішив допомогти.
Одного ранку, під’їхавши до офісу, він не виходив з машини, а чекав, поки побачить Ксеню, яка йшла легкою ходою. Богдан вийшов і «випадково» зустрів її біля дверей. Він розчинив двері, пропускаючи її вперед.
У ліфті він крадькома розглядав її. Іноді ловив її швидкі, цікаві погляди. Але поговорити не виходило — ліфт завжди був заповнений.
Але одного разу вони їхали на восьмий поверх удвох. Богдан запитав, чи подобається їй робота, щось сказав про погоду, про плани на вихідні. Вона сміялася, дивилася трохи зі смішку.
Так минула осінь, настала зима. Перед Новиним роком був корпоратив. Богдан покладав на нього надії. Адже додому можна не поспішати, навіть прийти під ранок. І це не викликало б питань.
Весь вечір він не спускав очей з Ксені. Коли почалися танці, він першим запросив її. Коли притягнув до себе, серце забилося часто, а по тілі пробігла дрож, як тоді, у школі, коли вперше танцював з Олесею, своєю майбутньою дружиною. Ксеня дивилася на нього своїми ланячими очима, і в її погляді була обіцянка всього й одразу.
Розігріті танцями та вином, вони вийшли в коридор провітритися. Богдан запропонував втекти. І Ксеня без вагань погодилася. Вони одяглися, вибігли на вулицю, сміялися й озиралися.
Охоронець з заздрістю дивився їм услід. Його не запросили на свято, він сидів у своїй каморці біля турнікету. Ніхто не приніс йому шампанського чи цукерок. Він зітхнув і пішов розгадувати кросворд.
А Богдан із Ксенею йшли містом. Вони говорили про все. Богдан уникав теми свого шлюбу, а Ксеня робила вигляд, що їй байдуже.
З нею було легко й весело. «Пощастило, пощастило…» — билося серце Богдана в такт крокам по снігу.
Він уже стомився і шкодував, що залишив машину біля офісу. Ксеня все не казала: «Ось мій будинок».
— Признайся, Ксенечко, ти живеш за містом? — запитав він, нарешті.
— На самій околиці, у новобудовах, — дзвінко сміялася вона. — Я теж втомилася. Викличемо таксі?
Біля її будинку Богдан м’явся, не хотів відпускати авто. Алкоголь вивітрювався, а совість шепотіла: він ще встигне додому, щоб розказати Соломійці казку на ніч. Але тут Ксеня запросила його на каву. «Хвилин на п’ятнадцять», — подумав він і відправив таксі.
До кави справи не дійшли. Увійшовши до квартири на тринадцВони прокинулися через дві години в її ліжку, а коли Богдан підійшов до вікна, над містом уже сходило сонце, немов нагадуючи йому, що його справжнє щастя — не тут, а вдома, з тими, хто чекає.
