**Онука**
Соня заснула перед світанком. Коли вона розплющила очі, кімнату заливало сонячне проміння, біля ліжка стояв Максим і посміхався.
— Я всю нічь чекала тебе. Де ти був?
— Маленька моя, бачиш, зі мною нічого не сталося. Приводь себе до ладу, підемо снідати десь,— промовив Максим.
На вулиці було літньо тепло.
— Морозиво хочеш? — Не чекаючи відповіді, Максим підійшов до кіоску й купив Соні улюблене вершкове у вафельній стаканчику.
— У тебе гарний настрій. Виграв у карти? — спитала Соня, злизуючи верхівку морозива.
— Не вгадала. В мене з’явилася одна ідея. І для неї знадобиться твоя допомога.
— Але ти ніколи не брав мене з собою. Що я маю робити?
— Нічого. Просиди поряд. Але якщо не хочеш, впораюся сам.
— Ні, я з тобою,— поспіхом погодилася Соня.
— Я знав, що не відмовиш. Можеш вибирати білу сукню,— знисхідливо додав Максим, під впливом доброго настрою.
— Правда? Ти робиш мені пропозицію? — зраділа дівчина й навіть забула про морозиво в руці.
Жодній жінці Максим не дозволяв навіть заїкатися про шлюб. Але Соня була іншою. Вона стала його талісманом, приносила удачу. Рік тому він відібрав її у трьох хуліганів.
Соня жила з матір’ю у маленькому містечку. Після того, як батько пішов, мати запила. Стало ще гірше, коли вона привела у дім чоловіка й сказала, що тепер він житиме з ними. Той почав дивитися на Соню з неприхованим інтересом, а одного разу спробував затягнути її у ліжко. Дівчина втекла, сіла на електричку й опинилася у великому місті.
Грошей немає, рідних теж. Що робити? Куди йти? Своїм розгубленим виглядом вона привернула увагу компанії хлопців, що вічно товклися біля вокзалу у пошуках жертв. Все могло закінчитися погано, але на її крики прибіг Максим і відібрав дівчину. Відтоді вони були разом.
Соня закохалася в Максима. Високий, фізично розвинений, добре одягнений, він одним виглядом викликав довіру. З ним було спокійно, хоча Максим не приховував, що займається не зовсім чесними справами. Але її до цього не допускав.
Вони сіли на лавку біля набережної. Морозиво швидко тануло на сонці, стаканчик розмокав, солодка рідина текла по долоні, стікала по зап’ястю й крапала на спід сукні.
— Трясця! — Соня схопилася з лавки й відвела руку з морозивом убік, щоб не випачкатися ще більше.
— Та викинь його,— ліниво примружившись на сонце, ніби ситий кіт, промовив Максим.
Соня шпурнула розмоклий стаканчик у смітник, злизала морозиво з руки. «Яка ж вона ще дитина»,— з ніжністю подумав Максим.
— Справа вигідна, але треба все добре продумати. Помилки бути не може. Парню з нареченою повірять швидше, ніж мені самотужки.
— З нареченою? — перепитала Соня, сідаючи знову на лавку.
— Ти ж наречена.— Максим обійняв Соню за плечі, і вона притулилася до нього.
— Вчора я дізнався про одну не всієї пам’яті старуху. У неї нікого немає. Чоловік давно помер, а кілька років тому в гарячій точці загинув єдиний син. Вона постійно про це забуває й чекає його ввечері з роботи. На пальці вона носить перстень, ніколи не знімає. Думаю, такого добра у неї повно. Чоловік був непростий.
— Ти хочеш вкрасти в неї коштовності? — здогадалася Соня.
— Ні, не хочу галасу. Вона сама нам їх віддасть. Ми подамося до неї як онук із нареченою. Улавлюєш? Твоя задача — щоб їй захотілося подарувати тобі свої прикраси на весілля.
У Максима були свої принципи. Соні стало шкоду старушки. Одне діло обманювати багатих чиновників, інше — самотню й довірливу жінку. Дівчина задумалася.
— Купи скромну сукню, яка точно сподобається,— не помічаючи її роздумів, сказав Максим.
— А якщо вона здогадається? Не впізнає тебе? Навряд чи ти схожий на її сина.
— У неї з пам’яттю кепсько, да й не бачила його давно.
Через два дні Максим із Сонею стояли перед залізними дверима на третьому поверсі старого цегляного будинку. Максим останнім пильним поглядом окинув Соню й залишився задоволений її скромним виглядом. Сам він, як завжди, був підтягнутий, акуратний і чарівний.
— Більше мовчи, добре?
Соня кивнула.
Максим натиснув дзвінок. За дверима почулися шаркаючі кроки, клацнув замок. Соня очікувала побачити старушку, але перед нею стояла невисока жінка похилого віку у старомодній сукні з білим мереживним коміром. Пухнаве сиве волосся було закріплено ззаду шпилькою з чорною стрічкою.
— Вам кого? — підсліпувато примружившись, запитала жінка.
— Вас, якщо ви Ганна Степанівна Лисенко. Можливо, це здасться вам дивним, але я ваш онук,— серйозно сказав Максим.
— Я не розумію…— Жінка розгублено заморгала.— Мій син ніколи не був одружений. Ви щосСоня раптом відчула, що не хоче більше ніколи бачити Максима, і, стиснувши у долоні перстень, який подарувала їй Ганна Степанівна, повільно закрила двері перед його обличчям.
