**Мрія**
За вечерею батько раз-по-раз кидав на сина незадоволені погляди. Богдан здогадався — мати розповіла йому, що після школи він збирається вступати до київського інституту.
Батько різко відсунув порожню тарілку й уперто подивився на сина. «Зараз щось буде», — подумав Богдан. Йому кортіло провалитися крізь підлогу або стати невидимкою. Під батьковим поглядом вареники в горлі застрявали — ні ковтнути, ні виплюнути.
Виручила мати. Вона відвернула увагу батька, поставила перед ним чашку з чаєм, підсунула вазочку з цукерками.
— Дякую, мамо, я наївся. Чай потім вип’ю, — сказав Богдан, підвівшись із столу.
— А ну сідай! — гримнув на нього батько.
Богдан знав, що з батьком краще не сперечатися — тому знову сів.
— Мені уроки треба робити… — почав він.
— Встигнеш. Мати каже, ти до Київа збираєшся. Чого тобі тут погано? Ми тебе виростили, гадали, на старість помічник буде, а ти втікати вирішив?
— Я не втікаю… — пробурмотів Богдан.
— Розказуй. Там медом намазано, у твоєму Києві?
— Там більше можливостей. Я хочу стати архітектором, а тут немає такого факультету, — Богдан теж підвищив голос.
— Іване, хай їде, його вчителі хвалять, — заспокійливо сказала мати, поклавши руку батькові на плече.
— У нас немає грошей, щоб платити за твоє навчання. Там усе за гроші, а тут безкоштовно. Відчуття різниці? — запалювався батько.
— Я вступлю на бюджет, — уперто відповів Богдан. — Я все одно поїду.
— Іване, заспокойся, він же не завтра їде, ще й іспити попереду. Іди, сину, уроки роби, — мати показала очима на двері. Богдану не треба було повторювати двічі — він миттєво вийшов із кухні.
— Годі йому потурати! Виростили на свою голову. На старість і склянки води подати буде ніколи…
Богдан завмер біля дверей у свою кімнату, слухаючи, стиснувши ручку.
— Заспокойся. Рано про старість заговорив. Київ поруч — електричкою трохи більше трьох годин, приїжджатиме…
Батько щось невиразно пробурчав.
— Пий чай, а то охолоне. Підсолодити? — спитала мати.
— Та годі, ніби з дитиною… Я сам… — роздратовано відповів батько.
Схоже, гроза минула. Богдан замкнувся в кімнаті. Серце співало в грудях. Кінець березня, попереду ще два місяці навчання, іспити, але це неважливо. Головне — він поїде до Києва, його чекає цікаве життя, сотні можливостей. Він обов’язково досягне всього…
Після випускного Богдан із матір’ю поїхали до столиці подавати документи. Мамина дДокументи подано, і Богдан, стоячи на Дніпрі, дивився на міст, який одного дня спроектує сам.
