Того вечора Оксана сіла на диван, підібравши ноги, і взяла книжку. Ледь встигла зануритися в пригоди героїні, як у кімнату увійшла мама з дзижчачим телефоном у руках. На екрані сяяла усмішкою Марʼяна Шевченко.
Оксана неохоче поклала книжку й піднесла трубку, кинувши матері вимовний погляд. Та нарешті збагнула, що заважає, і вийшла. Оксана ж не сумнівалася — мама стоятиме біля дверей і підслуховуватиме.
Хвилин пʼять вони з подругою базікали про ніщо. Потім Марʼяна запропонувала їй приїхати на святкування дня народження у суботу на дачу.
— Та в тебе ж він був місяць тому? — здивувалася Оксана.
— Та яка різниця? Готова святкувати щодня. Це просто привід зустрітися.
— Навіщо привід? Можна ж просто побачитися.
— Ні, має бути інтрига, очікування. Приїжджає друг мого Петра з Німеччини. Він не знає, коли в мене день народження. Якщо почує, що до нього особлива увага, може й відмовиться. А свято — це вже серйозніше. Оленка, ну та моя подруга, памʼятаєш? Вона аж завищала, коли дізналася. Він там чи режисер, чи ще хто — не суть. Важливо, що повʼязаний з кіно. А Оленка мріє зніматися. Пристала, як березова ґілька, — закрутила Марʼяна.
— Тоді зрозуміло. А я тобі навіщо?
— Як навіщо? День народження ж! — Марʼяна почала сердитися на неуцтво подруги.
— Для масовки? — догадалася Оксана. — А чому на дачі? Сніг же ще не розтав.
— Ну годі, Оксанко! Щоб не втік, — сміялася Марʼяна, дуже задоволена собою. — То поїдеш? Розвіємось, шашлик зробимо. У нас ялина ще стоїть — після Нового року не встигли розібрати. І снігу навалило, навряд чи проїхали б. Ну, будь ласка, заради мене! — І Оксана одразу уявила, як Марʼяна надуває губи.
— Гаразд, — зітхнула вона.
Погодилася лише тому, що до суботи ще чотири дні — за цей час усяке статися може. Наприклад, вона захворіє, чи Марʼяна, або ще щось — і поїздка скасується.
Відклала телефон — і мама миттєво увійшла.
— Куди вона тебе кличе?
— Мамо, ти ж чула, — усміхнулася Оксана.
Та анітрохи не зніяковіла.
— Ось і поїдь. А то вічно вдома сидиш. Скоро сорок, а ти незаміжня. Я онуків не діждуся.
— Мам, женихи — не проліски, на городі не ростуть, — пожартувала Оксана. — Мені ще тридцять два, цілих вісім років до сорока. А діти мають народжуватися в любові, не тому, що ти хочеш онуків…
Мама стиснула губи, махнула рукою, вийшла, але за мить повернулася і знову стала навпроти.
— Цілими днями книжки. Живеш чужим життям, а своє минає. Книжки заміж не видадуть. Час іде…
— Ти ж чула — поїду. Привезу тобі онуків звідти, — знову пожартувала Оксана.
Мама образилася й похитала головою.
— Пробач, мамо. — Оксана зірвалася з дивана й обійняла її.
У пʼятницю Марʼяна знову подзвонила, нагадала про поїздку, сказала вдягнутися гарненько — щоб перед іноземним гостем сорому не зазнати. Що вони з чоловіком чекатимуть біля її дому о сьомій.
— Чого так рано? — обурилася Оксана.
— Дорога, дачу протопити треба, все приготувати… До вечора ледь встигнемо.
О шостій пролунав будильник. Оксана ніяк не могла згадати, навіщо завела його так рано у вихідний. Тоді увійшла мама й сказала, що сніданок готовий.
Оксана згадала про дачу, про день народження й стогінно зітхнула. Прощайте, спокійні вихідні. Плелась у ванну, а коли через годину вийшла на вулицю, біля підʼїзду вже стояв автомобіль Петра. Вона сіла на заднє сидіння й похмуро привіталася.
— Ну не хмурся. Можеш поспати поки їдемо, — ласкаво дозволила подруга.
Усю дорогу Марʼяна цвірінькала. «Як Петро з нею живе?» — подумала Оксана й незабаром справді дрімала.
У дачному селищі було гарно й тихо. На ділянках лежав незайманий сніг, лише на дорогах темніли сліди від шин. Отже, у цій красі вони не самотні.
У домі справді стояла велика штучна ялина. На мить Оксані здалося, що вони повернулися на два з половиною місяці назад — зустрічати Новий рік. Петро одразу взявся за піч, запахло дровами, смолою й дитинством.
Не встигли добре розгорітися поліна, як підʼїхали ще дві машини. Оксана з Марʼяною дивилися у вікно, як з однієї вийшли знайомі парубки й Оленка, а з іншої — високий незнайомець у окулярах.
— Це й є режисер? Щось не ду— Це й є режисер? Щось не дуже схожий, — поділилася сумнівом Оксана.
— А ти бачила багато режисерів? — засміялася Марʼяна.
Компанія йшла до будинку. Оленка скакала, як молода козочка, провалювалася в сніг й реготала — своїм гучним сміхом вона сповістила всіх сусідів про своє прибуття.
— Годі вирячатися, — сказала Марʼяна й перша відійшла від вікна.
Вона пішла до дверей зустрічати гостей, а Оксана подалась на кухню, де почала діставати продукти із сумок.
— Твій друг справді режисер? — запитала вона у Петра.
Той не встиг відповісти — у будинку загриміли кроки, крики, й усе це перекривав Оленчин збуджений сміх. Вона одразу кинулась до ялини. Режисер заніс на кухню пакети, потиснув руку Петру й кивнув Оксані, затримавши на ній погляд.
— Допомогти? — спитав він.
На кухні зібралося повно людей — одразу стало тісно й галасливо. Весело тріщали дрова, гула піч. Оксана подумала, що недарма приїхала.
Перекусивши бутербродами з чаєм, чоловіки пішли готувати мангал на дворі, а жінки взялися за салати й картоплю…
За столом лунали тости й привітання, Марʼяна брала подарунки, анітрохи не бентежачись. Потім почали танцювати. Оленка безсоромно чіплялася до режисера — Павла. Він майже не пив і виглядав тверезішим за всіх. Коли Оленка вийшла, він запросив на танець Оксану.
— Ви справді з Німеччини? Давно там живете? — спитала вона.
Павло намагався відповідати, але мусив перекривати музику, тож Оксана замовкла. Повернулася Оленка, включила швидший ритм і почала танцювати біля ялини — мало не звалила її. Кілька ігранок розбилися, і всі кинулися збирати уламки…
Оксана скористалася метушнею, схопила куртку, швидко взула чоботи й вислизнула з хати. Надворі вже стемніло. Вона підняла обличчя до неба й побачила безліч зірок — таких яскравих, яких у місті не побачиш.
— Красиво, правда? — почувся позаду знайомий голос.
— Давно не бачив стільки зірок.
— У Німеччині їх нема?
— Є, просто не було часу дивитися. Тут вони ближчі, рідніші.
— Ви сумуєте за Україною? — спитала Оксана.
— Спочатку навіть хотів повернутися, а потім звик. Там є свої плюси й мінуси.
— А над чим зараз працюєте? Який фільм знімаєте?
— Ось ви де! — У дверях зʼявився Петро. — Ходімо, а то проґавите найцікавіше.
— Зараз, — відповів за обох Павло.
— Я бачу, вам теж тут не дуже подобається, — сказав він, коли Петро пішов.
— Я завжди швидко втомлююся від галасу, — зізналася Оксана й похиталася від холоду. — Шкода, що не втекти.
— Чому? У мене машина. Хочете — поїдемо.
— Куди?
— Куди завгодно — до міста, наприклад. Відвезу вас додому.
— А речі? Марʼяна образиться.
— Потім подзвоните, попросите вибачення, скажете, що я вас викрав. Ну що?
— Ви серйозно? — Оксана дивилася йому в очі, перевіряючи, чи не жартує. — Поїхали, — рішуче сказала вона й перша пішла до калітки.
У хаті навряд чи почули шум мотора, а якщо й почули — то було вже пізно. Ніхто не кинувся навздогін — усі були пʼяні.
Оксана відкинула голову на спинку сидіння й закрила очі, а незабаром й задрімала. Прокинулася вже в місті.
— Пробачте. Сподіваюся, я не хропіла? — зніяковіло спитала вона й поправила зімʼяту зачіску.
— Куди їдемо?
Оксана назвала адресу й почала пояснювати дорогу.
— Я памʼятаю місто, — перебив Павло.
— А де взяли машину?
— Орендував. Без коліс маюся, як без рук.
Біля її дому Павло попросив номер телефону.
— Завтра подзвоню, — пообіцяв він. — Ви не схожі на своїх подруг.
Оксана не встигла запитати, що він мав на увазі — Павло вже їхав.
— Що сталося? Ти ж казала, що повернешся завтра? — злякалася мама, коли Оксана увійшла.
— Усе гаразд. Будинок маленький, спати ніде, та й не люблю ночувати в гостях. Ти ж знаєш.
Наступного дня дзвонила Марʼяна й лаяла її.
— Усю дорогу скромничала, а потім нареченого в мене вкрала!
Оксана хотіла пояснити, що це він її взяв, але Марʼяна не давала й слова вставити, а потім і взагалі положила слухавку.
Павло не подзвонив наступного дня, ні через три. «Навіщо брав номер, якщо не збирався дзвони”Навіщо брав номер, якщо не збирався дзвонити? Нехай їде до своїх Ґре́тхен — мені такі недотепні інопланетяни й не потрібні,” — подумала Оксана і рішуче видалила його контакт.
