Пробка
Автомобілі стояли нерухомо щільними рядами. Ні вперед, ні назад – жодного руху впродовж останніх півгодини. Скло підняте, адже у всіх увімкнені кондиціонери. На вулиці нестерпна спека, понад тридцять градусів, як повідомив гідрометцентр по радіо.
Повітря над розпеченим асфальтом тремтіло, ніби розчиняючись у жари. У салоні «Тойоти» було прохолодно. Але сидіти без руху, дивлячись на застиглий, наче пауза у фільмі, краєвид – набридло.
Оксана відкрила пляшку з водою і кілька разів ковтнула. Богдан помітив, що води залишилося менше третини. Вона пила постійно, навіть не пропонуючи йому. Ні, він би відмовився, останній ковток точно віддав би їй. Але вона пила сама, наче його в машині й не було.
— І скільки це ще триватиме? — роздратовано запитала Оксана.
Це були її перші слова після від’їзду з дачі. Її мовчання було гірше за крик. Краще б вона кричала. Вони не сварилися, але якщо щось не подобалося, Оксана мовчала годинами, а то й днями, всім виглядом показуючи, що Богдан винен. Він визнавав провину, просив вибачення, слухав її монотонні докори – і вони мирилися.
— Чого сидиш? Зроби щось, — знову накинулася на нього Оксана, ніби це він був винний у пробці на Київській кільцевій.
Тепер мовчав він. Не знав, що сказати.
— І навіщо ми взагалі поїхали на цю дурну дачу? Ну ти ладно, а я? Щоб сидіти по той бік паркану, поки ти няньчишся зі своєю донькою? Краще б пішла по магазинах. Або з Марічкою в кафе посиділа, поласнувала морозивом. — Оксана шмигнула носом. — Ось, заклало. Як раз не вистачало ще захворіти від цього кондиціонера.
Богдан вимкнув кондиціонер.
— Ти що, знущаєшся? За хвилину в машині стане як у печі. Хочеш, щоб ми тут зварилися чи задихнулися? — обурилася вона.
Він не пам’ятав, щоб Оксана колись так багато говорила. Це його здивувало і насторожило. Але він нічого не сказав і знову ввімкнув кондиціонер. Попереду між рядами машин ішов чоловік. Не дійшовши до «Тойоти» Богдана, він сів у авто в сусідньому ряду.
— Бачив? Він ішов звідти. Може, дізнався, чому пробка? — припустила Оксана.
— Може, — погодився Богдан.
— То чого сидиш? Піди, дізнайся, — не дивлячись на нього, сказала вона.
— Що саме дізнатися? Пробка може тягнутися на кілометри. Думаєш, він за півгодини туди й назад встиг? Сумніваюся. — Богдан глянув на Оксану і знову відчув себе винним.
— Ну правда, ми ж не будемо стояти вічно. Рано чи пізно поїдемо. Всі сидять і спокійно чекають. Це ж Київська кільцева, а не якась провінційна дорога. Тут половина Києва стоїть. — Він замовк. Мовчала й Оксана, дивлячись уперед.
— Гаразд. — Богдан вийшов із машини.
Озирнувся – такі самі ряди машин, як і попереду. Начебто той чоловік сів у червоне авто. Він постукав у скло, і воно опустилося наполовину.
— Вибачте, це ви ходили вперед? Чи не знаєте, чому стоїмо? — звернувся він до водія.
— Таке відчуття, що вся кільцева стоїть. Ніхто не знає. Може, аварія чи терористи.
Нічого нового Богдан не почув. Сам так і думав. На вулиці було нестерпно спекотно, як у сауні. Поки він стояв, схилившись до вікна, сорочка на спині промокла й неприємно прилипла до тіла. Він повернувся до «Тойоти», по радіо передавали новини. Жодного слова про пробку.
— Ну що, дізнався? — нетерпляче запитала Оксана.
— Ні, все стоїть далеко попереду, може, вся кільцева. Хтось казав – терористи.
— Я так і знала. І навіщо я тебе послухала та поїхала з тобою? — зідхнула вона.
Богдан із нею погодився. Не треба було її умовляти. Він би уникнув пробки, просто залишився б із донькою на дачі, як вона хотіла. Потім повертався б у вечірній прохолоді. До того часу пробка розсіялася б.
А все починалося так добре…
***
Богдана розбудив дзвінок. Не глянувши на екран, він схаменувся й відповів.
— Тату, ти приїдеш? — запитав голос Софійки.
— Привіт. Ти забув, що у твоєї доньки сьогодні день народження? — Це вже говорила дружина. Колишня. — Передбачаю, ти навіть подарунок ще не купив.
— Ні, я не забув, саме виїжджаю, — поспішно сказав він і розплющив очі.
Сонце вже піднялося високо. Відвівши телефон від вуха, він побачив на екрані – пів на десяту.
Про день народження доньки Богдан пам’ятав аж до вчорашнього вечора. Але вчора вони з Оксаною та друзями добре посиділи в клубі, і все вилетіло з голови.
— Тату, мені не потрібен подарунок, просто приїдь, я за тобою сумую! — крикнула на тлі донька, і лінія обірвалася. Дружина відключилася.
Вони одружилися майже тринадцять років тому. І десять років жили, як кішка з собакою, мучачи один одного. Він не був закохаВін посміхнувся, почуваючись нарешті вільно, і зрозумів, що іноді щастя приходить зовсім не так, як його чекаєш.
