Дзвінок
Марія пообідала, вимила посуд і прилягла трохи відпочити. Чоловік поїхав на дачу до свого товариша допомагати з ремонтом паркану. Повернеться лише завтра ввечері — у понеділок на роботу. Марія вже рік як на пенсії, а Михайлу до неї ще два роки працювати.
Несподіваний дзвінок вирвав її з дрімотного сну. Вона не одразу зрозуміла, що це телефон.
— Так… — прохрипіла вона сонним голосом, навіть не глянувши на екран.
Хто ще міг їй дзвонити, окрім доньки чи чоловіка? Михайло не любив телефонувати — значить, донька. Вона жила з чоловіком в іншому місті й незабаром мала народити.
— Маріє? Спала чи що? — пролунав у трубці незнайомий жіночий голос.
— Хто це? — насторожилася Марія.
У відповідь — демонстративно гучний зітхання.
— Не впізнаєш? Скільки ж ми з тобою не бачилися?
— Олена?.. Звідки ти дістала мій номер? — здивувалася Марія і, як це не дивно, зовсім не зраділа.
— Це так важливо? Кілька років тому зустріла твою маму, вона й дала.
Марія пригадала — щось таке мама казала.
— Ти в місті? — Вона й сама розуміла, що запитання дурнувате. Навіщо дзвонити, якщо не через бажання зустрітися? — Чула, що ти в Америку втекла, — додала вона.
У трубці роздався сміх, який одразу перейшов у стогін.
— Що з тобою? Ти де? — схвилювалася Марія.
— У лікарні. Саме тому й дзвоню. Можеш прийти до мене? Хочу щось сказати. І нічого не бери, не треба.
— У лікарні? Захворіла? — запитала Марія, остаточно прокинувшись.
— Мені важко говорити. Адресу надішлю повідомленням.
— Але… — почала Марія, але в трубці вже лунали короткі гудки.
За хвилину прийшло смс із назвою лікарні. «Боже мій, у Олени рак!» — Марія захлинаючись перечитала повідомлення.
Глянула на годинник — пів на шосту. Поки дістанеться, відвідування вже закінчиться. Пішла на кухню, дістала з морозилки курку на бульйон. Олена сказала нічого не брати, але як іти в лікарню з порожніми руками? Домашній бульйон — це не їжа, це ліки. Поклала курку розморожуватися у мийку, а сама сіла за стіл. Доньці двадцять вісім — стільки ж минуло з того дня, як вони бачилися з Оленою.
З віком Марія навчилась зустрічати всі новини, навіть хороші, з обережністю. Після дзвінка Олени тривога не відпускала. І Михайла, як на зло, не було вдома. Може, це й на краще. Завтра зранку зварить бульйон, відвідає Олену й дізнається все. Та ось заспокоїтися ніяк не виходило.
Олену з дитинства виховувала бабуся по батькові. Ласки вона не знала й часто засиджувалася в Марії, роблячи разом уроки. Баба гнала самогон і годувала ним усіх місцевих пияків. Батьки, звісно, теж пили. Дружини цих же пияків погрожували спалити бабусину «фабрику». Може, хтось і приклав руку до пожежі, а може, як вважала міліція, батько заснув із запаленою цигаркою — але Оленині батьки не встигли вибратися з палаючої хати. Бабуся кудись пішла, а Олена, як завжди, була в Марії. Вони вціліли.
Після пожежі бабусю з Оленою поселили у гуртожиток. У спільній кухні самогон варити заборонили. Бабуся одразу змарніла, почала рахувати копійки й лаяти внучку за кожен з’їдений шматок. Олена годувалася в Марії.
Свою невістку бабуся ненавиділа, називала відьмою, казала, що та причарувала її сина, через неї, прокляту, запив. Те, що в хаті стояв даровий самогон, бабуся замовчувала. Оленина мати була красунею. Кожен чоловік, незалежно від віку, не проходив повз, не озирнувшись. Батько жахливо її ревнував, бив теж.
Олена виросла й стала дуже схожа на матір — така ж висока, струнка, з густими рудими кучерями, чорними очима й повними губами. Веснянки по всьому обличчю її не псували, а навпаки — надавали золотистого відтінку.
Закінчивши школу, Олена втекла з міста з якимось приїзжим хлопцем. «Непутяща, вся в матір», — зітхала бабуся.
Маріїній матері дружба доньки з Оленою не подобалася, хоча й шкодувала ту дівчину. Коли Олена втекла з міста, мама навіть з полегшенням зітхнула. Завжди боялася, що та зіб’є Марію зі шляху. Що їх пов’язувало? Сама Марія теж не знала, хоча з Оленою було весело.
Марія закінчила технікум, влаштувалася на роботу, познайомилася з Михайлом і вийшла заміж. Через рік у них народилася донька. Про Олену тільки чутки чула.
Мати працювала, допомагати не могла, а ввечері, коли Михайло був удома, приходити соромилася. І вертілася Марія сама, від втоми буквально впадаючи з ніг.
Єдине, про що мріяла тоді — виспатися. Закривала очі під час годування доньки — і миттєво провалювалася у сон. Здригалася, лякаючись, що виронить дитину чи та задихнеться під вагою грудей. Донька, наївшись, мирно спала на руках. Марія клала її у ліжечко й бВона повернулася додому, зітхнула глибоко і почала готувати вечерю, знаючи, що життя — це не лише минулі болю, а й нові дні, наповнені тихим щастям.
