Тьотя Павло, або Життя триває…
Віталій сидів за кухонним столом, нудно дивився у стіну перед собою. Нічого цікавого там не було, як і відповідей на його запитання. Він зітхнув і зідхнув на недопитій чай у склянці, розведений до неможливості. Більше заварки не було, як і грошей, щоб купити. Віталій встав, виплеснув чай у раковину, сполоснув склянку, налив із чайника теплу воду, випив.
Як він опинився тут? Адже було все: робота, квартира, дружина, донечка… І нічого не лишилось.
***
Віталію було п’ятнадцять, коли мати привела в дім чоловіка. Вона щільно притиснулась до нього, тримаючи під руку.
— Це тьотя Павло. Він житиме з нами. Ми розписались, — сором’язливо сказала вона, тереблячи комірчик шовкової сукні.
Тьотя Павло виглядав набагато старшим за матір, був нижчий за зріст і дуже худий. Він спокійно оглядав насупленого підлітка.
Віталій не був дитиною, здогадувався, що в матері хтось є. Вона часто по вечорах кудись йшла, брехала, що до подруги. Поверталася з блукаючим щасливим поглядом, легкою винуватою усмішкою і стертою помадою. Віталію навіть подобалося бути самому.
Усі казали, що мати в нього гарна та молода. Було приємно це чути, хоча сам він так не вважав. Мати є мати, не гірша за інших. Та хіба молода? Усі, хто був старше тридцяти, йому здавалися старими.
Батька він не знав. Мати про нього не любила говорити. І ось тепер вона привела в дім тьотю Павла. Невже їм удвох було погано? Віталій розвернувся і пішов у свою кімнату.
— Віталію! — окликнула його мати, голос їй задріжав. Він грюкнув дверима.
— Сину, він хороший, надійний, з ним нам буде легше. Ти не ревнуй, для мене ти залишаєшся найважливішим у житті, — промовила мати, зайшовши пізніше до нього. — Я зараз пожарю картоплю, і будемо вечеряти. Постарайся поводитися з ним гідно.
Мати порхала навколо тьоті Павла, щоки палали, погляд був у тумані. Віталій шалено ревнував. Відчуваючи провину, мати давала більше грошей на кишенькові витрати. Відкуповувалася.
— Ти на матір не сердься. Вона у тебе хороша. Ти вже великий. Пройде кілька років, у тебе буде своя родина, думаєш, їй буде легко самій? Ось то ж бо й воно. Я її не скривджу, — намагався поговорити з Віталієм тьотя Павло.
Віталій похмуро мовчав, хоч і розумів, що той правий. Треба віддати тьоті Павлу належне — він ніколи не розпитував про шкільні справи чи про те, ким Віталій мріє стати.
Закінчивши школу, Віталій оголосив матері, що нікуди не буде вступати, піде в армію, відчуваючи себе зайвим.
— І правильно. Армія — гарна школа життя. Поважаю. А вчитися зможеш потім, на заочному. Освіта потрібна. Послужиш, там і визначишся з професією, — рішуче сказав тьотя Павло, перебивши матір, яка вже почала благати.
Через рік Віталій повернувся додому. Мати без кінця обіймала його, накрила святковий стіл, як годиться. Віталій уперше дозволив і тьоті Павлу пригорнути себе. Він випив з ним на рівних, з непривички швидко сп’янів.
— Що робити думаєш? — спитав тьотя Павло. — До інституту пізно, заняття вже почалися. Що вмієш?
— Дайте йому відпочити, — вступилася мати, погладивши сина по плечу.
Віталій розповів, що в армії отримав права, може керувати майже будь-яким транспортом, ремонтувати теж уміє.
— Ось і добре. У мого друга автосервіс, поговорю з ним, щоб узяв тебе. Зарплата гідІ тепер, коли весна знову запахла бузком, а в будинку лунав сміх маленької Софійки, Віталій нарешті зрозумів, що життя дарує нові шанси тим, хто не боїться їх прийняти.
