Зіпсовані гени
Оксана зайшла у квартиру, поставила важкі пакети на підлогу й гучно зітхнула.
— Хтось є вдома? — гукнула у бік кімнати. — Два чоловіки в хаті, а торби самій тягнути, — буркнула вона. — Їсти всі хочуть, а допомогти — нікому, — знову голосно, щоб точно почули, додала Оксана.
Роздягалася вона теж з шумом, раз-у-раз зітхала й охала. Нарешті, у дверях з’явився син.
— Візьми-но пакети й віднеси на кухню. Тато вдома?
Тарас підняв із підлоги покупки.
— Телевізор дивиться, — кинув через плече.
Міг би й промовчати про телевізор. Мати ж не питала, що батько робить. Але чому тільки йому діставатися матчиного гніву? Хай і батькові перепаде.
— Чого кричиш? — У дверях постала голова родини.
— Нічого. Втомилася, — відірвалася Оксана. — Зараз відпочину п’ять хвилин і вечерю зварю. Все сама. Хоча б макарони зварили. — Оксана влізла в капці й вимкнула у передпокої світло.
— Ти ж не казала. Ми б зварили, правда, Тарасе? — батько, тонко відчувши початок сварки, одразу ж запросив Тарасика у співучасники.
З кухні чулося лише шелестіння пакетів та звук холодильника, що закривається. Тарас вирішив дотримуватися нейтралітету. Так безпечніше.
— Значить, не зварили, — зітхнула Оксана. — Якби дочка була, сама б зрозуміла, що робити. А від вас ніякого толку, — пробурчала вона, пройшовши повз чоловіка на кухню.
— Оксанко, ти втомилася, я розумію, але нащо на нас із Тарасом зриватися? Я ж не вмію вгадувати, чи макарони варити, чи картоплю. Сказала б — ми б і зварили, і в магазин пішли. Я теж із роботи щойно прийшов, втомився, між іншим. А… — Чоловік рубанув повітря долонею й зник у кімнаті.
— Ось я й кажу, що вам усе треба казати. На дивані лежати краще, — буркотіла Оксана, але вже без злості, під ніс.
Скандалу вона не хотіла. На нього вже не було сил. Просто не могла одразу заспокоїтися.
— Дякую, сину, іди, уроки роби, далі я сама…
Тарас одразу ж подався до комп’ютера. Оксана відкрила холодильник, похитала головою, почала перекладати продукти з полиці на полицю. Випустивши пару, заспокоїлася. Чоловіка й сина вона обожнювала, просто сьогодні «шлея під хвіст попала». Не чоловіча справа колупатися на кухні.
Після вечері вона зібрала залишки макаронів із сковороди у контейнер, додала туди котлету. Хотіла покласти ще одну, але передумала.
— Знов Соловейковій понесеш? Дивись, розпестиш, сама ж жалітимеш, що на шию сіли, — докоряв чоловік, мстячи за недавнє бурчання.
— Не Соловейковій, а Оленці. Удома, мабуть, й їсти нічого. Мати все пропиває. Шкода дівчинку. Бачила, як вона додому п’яну матір вела. Та й «лика не в’язала». Дівчинка розумна, добра, а з батьками не пощастило, — пояснювала Оксана, перевзуваючись у передпокої.
Чоловік не відповів.
Оксана спустилася на третій поверх і подзвонила у пошарпані двері, які не викликали довіри — тісни плечем, і вони відчиняться. Та й навіщо? У квартирі брати нічого, навіть таргани з голоду повтікали.
— Хто? — почувся тоненький голосок із-за дверей.
— Оленко, це тітка Оксана. Відчини, я їсти тобі принесла.
Клацнув замок, двері трохи відчинилися, і в щілину Оксана побачила пильні очі дев’ятирічної Оленки.
— Візьми, поїж. Мати спить?
Дівчинка ширше відчинила двері, взяла контейнер і кивнула.
— Ну, добре, піду я. А ти поїж. Худенька, аж душа просвічує, — Оксана з жалем дивилася на дівчинку. — Матері не залишай.
Дівчинка знову кивнула й зачинила двері.
«Мені б таку доньку», — зітхнула Оксана, піднімаючись сходами у свою квартиру.
Вона зайшла до кімнати сина. Той похапцем закрив кришку ноутбука, але Оксана встигла помітити, що він грав.
— Добре, не ховай. Уроки зробив? — запитала вона, підійшовши до столу.
— Давно.
— Ти завтра після школи поклич Оленку до нас і нагодуй її супом. Мати все пропиває, тільки хліб їдять, а то й його немає. Дівчинка завжди голодна, худа, як трісочка.
— Гаразд, мам, — погодився чотирнадцятирічний Тарас, не задаючи зайвих питань.
— Багато не грай, спати лягай, — сказала Оксана вже від дверей.
— Добре. — Тарас відкрив гру й уткнувся у екран.
Наступного дня, проходячи повА коли через рік Олена здала іспити на відмінно, а Тарас отримав першу зарплату, вони разом пішли до парку, де він, тримаючи її руку, прошепотів: “Дівчино моя, одружуйся на мені”, і вона, всміхнувшись крізь сльози, кивнула.
