**Щоденник**
Оля закрила файл і надіслала його на робочу пошту. У понеділок в офісі відкриє, роздрукує, поставить печатку й здасть звіт. Усе! Вільна!
Працювала вона бухгалтеркою у невеликій київській компанії. Робота напружена, але зарплата гарна, та й офіс у двох кроках від дому — не треба витрачати час на дорогу, товплячись у громадському транспорті під час піку. Пройдеться пішки, повдихає свіжого повітря.
Колектив бухгалтерії жіночий. Тісно ні з ким Оля не спілкувалася. Майже в усіх родини, діти, а вона самотня. Якщо просили допомогти, взяти на себе чиюсь роботу — не відмовляла, працювала вдома ввечері чи у вихідні, як зараз.
У суботу вранці схопилася раніше і відразу до ноутбука, ще раз перевірила все й надіслала звіт. Тепер можна привести себе до ладу, поснідати, а потім… Додумати, що робити далі, Олі завадив дзвінок.
«Олю, привіт!» — лунав у трубці радісний жіночий голос.
«Привіт, — обережно відповіла Оля. — Хто це?»
«Ну й ну! Це ж я, Мар’яна!»
«Мар’яна? — перепитала Оля непевно. — Ти в Києві?»
«Ще ні, під’їжджаю!» — сміючись, відповіла та.
Оля не знала, що сказати. Кого вона менше всього очікувала почути, так це свою шкільну подругу. Після того, як та її зрадила п’ятнадцять років тому, вони не спілкувалися. Тепер шкодувала, що не змінила номер.
«Олю, у мене в Києві, окрім тебе, нікого немає, — перервала незручну паузу Мар’яна. — Ти можеш мене зустріти? Будь ласка. Я давно розлучилася з Андрієм. Вирішила почати нове життя». Голос звучав глухо і винувато.
Оля не хотіла зустрічатися. Але стільки років пройшло, все вже пережито. Та й новин з рідного міста було цікаво почути. Та гаразд. Зустріне, проведе, куди треба, і все.
«О котрій поїзд?» — спитала вона без ентузіазму.
«Через двадцять хвилин. Ти приїдеш?» — голос Мар’яни зазвучав веселіше.
«Мені хвилин сорок на автобусі, потім на метро. Мінімум через годину буду. Чекатимеш? Тоді не йди нікуди, стій у центральній залі вокзалу». Оля слухала себе й не вірила, що збирається їхати зустрічати колишню подругу.
«Чекатиму», — пообіцяла та.
Оля зі злістю глянула на холодний чайник, умилася, швидко підвела очі, одяглася й вийшла. Вона знімала маленьку однушку в одному з київських районів. Для однієї — якраз, зате дешево.
Увійшовши до вокзалу, Оля здивувалася. Як вона знайде Мар’яну серед натовпу? Останній раз бачила її років п’ятнадцять тому — чи впізнає?
«Олю!» — гукнув радісний голос.
Від кіосків до неї підбігла впізнавана, але змінилася Мар’яна. Поповнішала, освітлила волосся, яскравий макіяж додавав віку, але Оля одразу її впізнала.
Мар’яна кинулася обіймати її.
«Нарешті! А то я вже ледве на ногах стою». Вона взяла Олю під руку й потягнула до кіоску, де стояли валіза й об’ємна сумка.
«Тут не можна кидати речі, можуть вкрасти», — сказала Оля, шукаючи слів.
«Та не вкрали ж. Гроші й документи в мене». І Мар’яна опустила очі на свою пишну грудь.
Оля похитала головою й озирнулася. Ніхто на них не дивився.
Мар’яна встановила сумку на валізу й подивилася на подругу.
«Тобі куди потрібно?» — зітхнула Оля.
«Ти все ще ображаєшся? Я хотіла попросити… Можна я поживу в тебе кілька днів, поки не знайду квартиру?» — Мар’яна прикусила губу.
«Ото нахабство. Забрала в мене хлопця, а тепер хоче пожити. Треба було не відповідати на дзвінок…» — подумала Оля.
«Пішли», — сказала вона й рушила до виходу.
Мар’яна щось говорила, але Оля ігнорувала, вдаючи, що уважно дивиться під ноги.
«Я думала, ти в центрі живеш. Навіть не схоже на Київ», — розчаровано сказала Мар’яна, коли вони прийшли до маленької квартирки. «Не хвилюйся, знайду житло й піду. А ти сама? У передпокої чоловічі капці стоять».
«Помітила. Треба було прибрати», — подумала Оля, а вголос сказала:
«Живу сама. Це для друзів».
Мар’яна плюхнулася на диван і витягла ноги.
«Я в Києві! Навіть не віриться».
Оля розігріла чай, дістала з холодильника батон і ковбасу, почала робити бутерброди.
«У тебе вино є? Вип’ємо за зустріч», — запропонувала Мар’яна.
Оля дістала почату пляшку, поставила дві чарки.
Мар’яна пила, не помічаючи, що Оля лише ковтнула, і розповідала. З Андрієм розлучилися невдовзі після весілля. З виду гарний, а характер жахливий. Другий чоловік був старший, але вона його не любила — вийшла за гроші. Зрадила його з водієм, і її вигнали з ганебною. Розтягнутий розбір злив сил, але гроші дісталася. Вирішила поїхати до Києва, почати нове жиЗакінчилось все тим, що Оля зрозуміла – іноді найкращий урок життя полягає в тому, щоб назавжди закрити двері перед тими, хто колись їх відчинив лише для власної вигоди.
