У маленькому будиночку в Києві, коли Юлія з чоловіком Сашком туди заселились, на першому поверсі вже жила пара літніх людей — Олена Петрівна та Арсен Іванович. Вони завжди були разом: і до магазину, і до лікарні, і на прохід. Їх рідко бачили поодинці — йшли під ручку, підтримуючи один одного.
Одного разу Юля з Сашком поверталися додому з гостей. Біля під’їзду стояла швидка допомога, а з дверей виносили когось на ношах. За ними, ледве встигаючи, семенив дід Арсен, шаркаючи ногами.
Усі називали його дідом Арсеном, а от до його дружини зверталися завжди на ім’я-по батькові. Дід був цілком сивий, навіть щетина на зморшкуватому обличчі була білою. Тонкі, зморщені повіки нависали над блідими, майже прозорими очима. Вигляд у нього був розгублений і наляканий.
— Що трапилось? — підійшов до нього Сашко.
Дід лише махнув рукою — то йшов знак, що все погано, то відмахувався, мовляв, не до того. Сашко звернувся до одного з медбратів, що спритнопіднімав ноші з крихітною жінкою до машини.
— А ви хто? — неохоче запитав чоловік.
— Сусід. Хвилююся, — відповів Сашко.
— Не заважайте, сусід. Хвилюйтеся осторонь. — Ноші зникли усередині авто, медик стрибнув у салон і зачинив двері.
Дід Арсен спробував теж залізти.
— Куди? Вам краще залишитись. Ви дружині не допоможете. Її в реанімацію везуть, вас туди не пустять. Лише заважатимете. Сусід, відведіть діда додому, придивіться, щоб нічого не трапилось, — сказав медик і захлопнув двері.
Автомобіль вирушив з двору, включивши сирену, і скоро зник у темряві. Дід, Сашко і Юля довго слухали, як затихав звук сирени.
— Ходімо додому, діду. Не хочеться, щоб ви застудились, — сказав Сашко.
Старий дозволив сусідам відвести себе в будинок.
— Можете до нас піднятись. З людьми легше, — запропонував Сашко біля розчиненого дверей його квартири.
— Дякую. Я додому піду. Будемо чекати Оленку, — похиливши голову, дід зайшов у себе.
— Ну, як знаєте. Якщо що, ми в сімнадцятій, — нагадав Сашко.
Дід кивнув і зачинив двері.
— Шкода його, стільки разом прожили, — зітхнула Юля, піднімаючись сходами. — Треба б родичям повідомити, щоб приїхали, допомогли.
— А в нього нікого немає, — обернувся Сашко.
— Звідки знаєш? — здивувалася Юля.
— Розмовляли якось. Брат загинув ще молодим. Якийсь племінник є, але хіба він про старих дбатиме? Дітей у них із Оленою не було. От і виходить — якщо щось станеться, він зовсім самотній залишиться. А старі поодинці довго не живуть, як лелеки. Втратить птаху — і сам зітхатиме.
— Ого, не знала, що ти такий романтик. «Як лелеки»… — усміхнулася Юля.
Наступного дня Сашко збирався відвідати діда.
— Сходи, можливо, йому потрібна допомога. А то й справді, щоб не згорнувся від туги, — погодилася Юля.
Сашко спустився на перший поверх. Двері у квартиру діда виявилися незачиненими. Він поспішно зайшов.
— Діду, живеш? — гукнув у глибину квартири.
З кухні вийшов дід Арсен, згорблений, понуІ з того дня Юля більше не згадувала про квартиру, адже зрозуміла, що щастя — це не стіни, а люди, які наповнюють їх теплом.
