Поїздка до моря
П’ятдесят дев’ять років Тарасу Васильовичу Коваленку випало залишитися самому. Донька Марійка відразу ж після похорону матері запропонувала батькові переїхати до неї.
— Тату, поїдемо до нас. Як ти тут один будеш? Важко ж. Хоч на перший час поживеш у нас. Оговтаєшся…
— Дякую, доню, але ні. Не турбуйся за мене. Я не немічний дід, сам себе обслуговую. Що я там у вас робитиму? Краще ти поживи в мене трохи довше, — Тарас Васильович дивився на доньку з надією.
— Тату, там у мене Мишка з Олегом самі. У Мишки підлітковий вік, у Олега робота… Мені треба їхати, — винувато промовила Марійка та обійняла батька.
— Розумію. — Тарас Васильович похлопав доньку по руці.
— Тату, якщо що — одразу дзвони. Обіцяєш?
— Що мені самому треба? Їсти зварю, прання машинка, підлогу вимити зумію. Поки Галинка хворіла, я всього навчився. Вона лише підказувала. Чи може в мене брудно? — у голосі Тараса пролунала образа.
— Що ти, тату, дуже чисто. Не сердься, просто хвилююся. — Марійка притулилася до його плеча.
— Не втнуся з горя. У молодості горілкою не балувався, а тепер уже пізно починати. Не переймайся, їдь.
На тому й вирішили. Тарас Васильович зібрав доньці посилку з гостинцями. Марійка підняла важку сумку.
— Тату, навіщо стільки? У нас усе є.
— Спробуй тільки відмовитися, як мати б почула. Бери, не буде зайвим. Потяг довезе, а там Олег зустріне, — буркнув він без злості.
На вокзал вони приїхали за хвилину до відправлення. Провідниця перевірила квиток і попросила швидше заходити — потяг ось-ось рушить.
Марійка востаннє обійняла батька, поцілувала в щетинисту щоку. Поспішно взяла з його рук сумку, приховуючи сльози. Швидко зайшла у вагон. Поки провідниця закривала двері, вона махала батькові й усміхалася крізь сльози.
Тарас Васильович довго дивився, як потяг, набираючи швидкість, перетворювався на крапку, а потім зник з очей. Серце стискалося з болю. Ось і залишився один. Поки донька була поруч, тримався, а тепер дав волю сльозам. Навкруги лунали голоси, сміх, ходили люди, а він ішов до зупинки, нічого не помічаючи.
«Галю, як же мені жити без тепер без тебе? Може, дарма я не поїхав із Марійкою?» Дійшовши до зупинки, вирішив іти додому пішки, щоб відтягти мить повернення у порожню хату.
Повільно йшов він пильною вулицею, згадуючи, як зустрів Галю…
***
Ще зі школи Тарас закохався в Софійку — тендітну дівчину з рясною ро́си́пкою золотистих веснянок та русявим волоссям. Веснянки не зникали навіть узимку, лише трохи блідли. Він лагідно кликав її «соняшком».
У випускному класі у її батька виявили туберкульоз. Лікарі порадили переїхати з сирого півночі в тепліший край. Батьки Софійки швидко продали хату й вирушили на південь, до Чорного моря. Там придбули невеликий дім.
Спочатку вони з Софійкою часто листувалися. Щойно мати заходила в кімнату, Тарас або дивився у вікно, мріючи, або писав листа. У кожному листі він обіцяв, що наступного літа обов’язково приїде. Мати лаялася — замість готуватися до вступних, він марнує час. Але Тарас ледве чув її, він уже був там, з Софійкою.
Після першого курсу Тарас поїхав у будівельний загін, щоб заробити на поїздку, не просячи грошей у батьків. Повернувся в серпні схудлим, засмаглим і відразу оголосив, що їде до Софійки.
Мати зустріла новину вороже.
— Не пущу одного. Напиши спочатку, запитай дозволу в її батьків. З’явишся, як сніг на голову. Рік минув — усе могло змінитися.
Мобільних тоді не було, а стаціонарні були не в усіх, тим більше у приватному будинку. Тарасу довелося знову писати листа, нетерпляче чекати відповіді, шкодуючи, що не подумав про це раніше.
Коли прийшла відповідь, виявилося, що дістати квиток майже неможливо, не кажучи вже про зворотній. Ніби всі змовилися — усі вирішили провести кінець літа на морі. Так Тарас того року до Софійки й не поїхав.
Ображений на батьків і на весь світ, він написав їй, що наступного літа подбає про квитки заздалегідь і вже точно приїде, у них усе попереду…
Софійка не відповіла. Тарас страждав, був грубим з батьками, писав листа за листом — відповіді так і не дістався.
Дощикового ранку Тарас біг на зупинку й налетів на дівчину. Вона від несподіванки впустила сумку прямо в калюжу. На пари він тоді так і не потрапив.
Вони із Галею сиділи в кафе й розмовляли. З нею було легко, ніби знав її тисячу років. Вона теж навчалася, але в медичному училищі. Її сумка та підручники сохли на батареї біля вікна.
— Ти нічого важливого через мене не пропустиш? — згадав Тарас.
— Залік з анатомії. Викладач сувоТарас Васильович закрив очі й останнім подихом прошепотів: «Дякую, Галю, за все…» — і серце його зупинилося назавжди.
