Дворник нашого двору
Оксана йшла додому в ранні осінні сутінки. Вуличні ліхтарі, як завжди, горіли не всі, а у дворах їх взагалі не було. Перед під’їздом зазвичай восени стояла велика калюжа, а припарковані машини не давали її обійти. Але сьогодні калюжі не було, хоча цілий день моросив дощик. Вона зникла.
Оксана відкрила вхідні двері й озирнулась. Світло з під’їзду падало на блискучий мокрий асфальт. «Не здалося. Диво, та й годі».
Ліфт чекав на неї на першому поверсі, що теж було незвично. Зазвичай увечері він стояв десь нагорі. Двері розсунулись, запрошуючи всередину. «Фантастика. Ні, однозначно сталося чудо», — подумала Оксана і зайшла у кабіну. Натиснула кнопку й кинула швидкий погляд на своє відбиття у забризьканому дзеркалі.
На неї дивилось тьмяне втомлене обличчя з сумними очима. Оксана відвернулась і за звичкою поправила пасмо волосся, що вибилося з-під берета. Але в цю мить кабіну штовхнуло, і вона зупинилась. Двері з брязкотом розсунулись, випустивши Оксану на майданчик.
— Я вдома, — сказала вона вголос і клацнула вимикачем, розігнавши темряву, що встигла зібратися в квартирі.
Півроку тому померла мати. З тих пір у спорожнілій оселі Оксану чекали самотність, пустка й спогади. Додому вона не поспішала, часто затримувалась у редакції. Всі співробітники розлітались о шостій, а вона лишалась — приводила справи до ладу, записувала плани на завтра. Колеги Оксану не любили, вважали педантичною й неуступливою. А вона просто звикла якісно й швидко виконувати роботу й того ж вимагала від інших.
Колись її вдома чекала хвора мати — не було часу розслабитись, пожаліти себе. До хвороби вона працювала вчителькою, виховувала доньку суворо. Оксана звикла все робити на «відмінно», щоб не підвести матір, хоч і не без внутрішнього спротиву. А тепер сама стала такою ж вимогливою.
Був у неї єдиний роман у житті. Але стосунки зіпсувались, не дійшовши до весілля. Мати вже тоді почувала себе погано, і Оксана відмовилась переїжджати до нареченого — не могла кинути її одну. А він не погоджувався жити в маленькій квартирі з хворою майбутньою тещею.
Так і лишилась у тридцять два роки Оксана сама. Чоловіки в редакції були або одружені, або не пропускали жодної спідниці. А окрім роботи вона нікуди не ходила. Раніше через матір, тепер — через втому й байдужість до власного життя. Напередодні вечора її чекали самотність перед телевізором або з книгою.
У суботу Оксана прокинулась пізно, потягнулась і глянула у вікно. Двір був вкритий тонким шаром снігу, на якомь чітко вимальовувались сліди. Значить, не підморозило — сніг швидко розтане. І їй захотілось пройтись по білому покриву, залишивши й свої відбитки. Оксана поспішила до ванної.
Чи багато треба для щастя? Випав сніг і два затишних вихідні попереду. Вона поснідала, вдяглась і вийшла на вулицю.
— Оксанко, ти в магазин? Не купиш мені хліб і батон? — почула вона за спиною.
Це з вікна на першому поверсі виглядала сусідка.
— Добре. Може, ще щось? — запитала Оксана.
Стара задумалась на мить.
— Ні, більше нічого. — Вікно зачинилось.
Що ж, тепер у неї була мета. І Оксана пішла до магазину, намагаючись іти подалі від чужих слідів.
Повертаючи сусідці хліб, вона запитала, куди поділась калюжа біля під’їзду?
— Новий дворник розгнав її. Молодець, правда?
— А старий куди подівся? — Не те щоб Оксану це хвилювало. Запитала так, для порядку.
— Помер тиждень тому. Заходь, розповім усе, — запросила сусідка.
Робити все одно було нічого, і Оксана зайшла до затишної, заставленої старою важкою меблями, квартири.
— Іду я днями з пошти, а на лавочці сидить чоловік. Похмурий, але не п’яний. П’яниць я впізнаю — чоловік пив, царство йому небесне. А цей не схожий на неробу. Як не вигляну у вікно, а він сидить. А холодно ж, листопад. Значить, нікуди йти.
Вийшла я, питаю, чого чекає. А в нього очі нещасні. Іди, кажу, у під’їзд, зігрійся. Якщо робота потрібна, у нас дворник помер. Он як листям усі доріжки закидало. Іди, кажу, вранці до ЖЕКу, влаштуйся дворником, чого марно сидиш?
А подивись, як двір прибрав. Працьовитий, чемний, вітається. Живе у комірчині. Видно, справді нікуди йти. А ось і він, легкий на помине, — сусідка кивнула у вікно.
Двором ішов високий чоловік, явно не старий, але відрощена щетина додавала йому віку.
Наступного дня Оксана побачила з вікна, як новий дворник скреб асфальт мітлою. Шурх-шурх, шурх-шурх. Вона довго спостерігала за монотонними рухами. Не схожий на звичайного робітника. Цікавість роздирала Оксану. І скоро випадок звеВін повернувся додому, обвішаний пакетами з їжею та вином, посміхнувшись їй у відповідь на здивований погляд, і в цю мить Оксана зрозуміла — нарешті в її житті з’явилось щось справжнє.
