— Я ж не знав про неї до сьогодні. Ну не в дитбудинок же її віддавати. Вона моя донька, — сказав чоловік.
Соломія готувала вечерю і наспівувала. Нарешті вона збиралася зрадувати Мар’яна. Вони прожили разом десять років. Спочатку не поспішали з дитиною — їм і вдвох було добре. Соломія мріяла про кар’єру, хотіла набратися досвіду.
Вона дуже хотіла отримати роботу в престижній фірмі й обіцяла, що в найближчі роки не планує дітей. Робота була чудова, з перспективою зростання. Соломія добре себе зарекомендувала, їй обіцяли підвищення. Зарплата пристойна, декретні теж були б гарні — тепер можна подумати про дитину. Але не тут-то було. Обстеження показали, що з нею все гаразд, і з Мар’яном теж.
— Терпіння, — сказала лікарка. — Так буває. Ви багато працювали, нервували. Розслабтеся, не зациклюйтесь. Просто живіть, відпочивайте — усе буде добре. — Вона посміхнулася й призначила Соломії вітаміни.
Нарешті вона завагітніла. Спочатку не повірила, подумала — помилка. Купила ще два тести, але дві смужки чітко виступили і на них. Вона витримала тиждень, більше не могла — пішла до лікарні, здала аналізи. У них із Мар’яном буде дитина! Сьогодні вона його зрадує, влаштують свято.
Соломія смажила м’ясо й прислухалася до себе. Розуміла, що ще занадто рано, але їй здавалося, що вона відчуває, як у ній росте нове життя. Раз за разом підходила до дзеркала й уважно оглядала живіт, підіймаючи футболку. Але, на її розчарування, він залишався плоским.
Газ під сковорідкою давно вимкнула, чайник охолонув, а Мар’яна все не було. На дзвінки не відповідав. Нарешті клацнув замок. За кроком Соломія зрозуміла — чоловік не сам. Розгубилася — доведеться відкласти сюрприз. Новина про вагітність — справа інтимна, лише для них двох.
Соломія зітхнула й вийшла у передпокій. Яке ж було її здивування, коли вона побачила дівчинку років десяти з впертим і настороженим поглядом. Соломія подивилася на чоловіка, що стояв за її спиною.
— Вибач, що затримався, заїжджав за Даринкою, — Мар’ян опустив очі.
— Хто це? Чому ти привіз її до нас? Чому не подзвонив? — запитання виривалися самі.
— Зайдемо в кімнату. Все поясню, — сказав Мар’ян і підштовхнув дівчинку.
Соломія залишилася стояти, дивлячись у спини. Коли зайшла, вони вже сиділи на дивані. Вона сіла на стілець — хотіла бачити їхні обличчя. Дівчинка глянула на неї байдуже й відвернулася до вікна.
— Це Даринка, моя донька, — сказав Мар’ян. Він виглядав збентеженим, винним і рішучим до відчаю.
— Твоя донька? Я нічого не розумію.
— Я сам сьогодні дізнався. Подзвонила її бабуся, попросила забрати. Вона лягає в лікарню, — пояснив чоловік.
— А чому ти вирішив, що це твоя дочка? — недовірливо запитала Соломія.
Мар’ян на хвилину завагався.
— Все збігається. Зробимо тест ДНК, але я впевнений. Поки її бабуся в лікарні, вона поживе у нас. Інших родичів у неї немає, мати загинула півроку тому. Давай повечеряємо, потім розповім детальніше. — Він поглянув на дівчинку, що сиділа ніби осторонь.
Соломія пішла на кухню. Усередині все протестувало. Але ж не виганяти ж дитину на вулицю? «Це ненадовго, лише на кілька днів. Це сон, цього не може бути».
Мар’ян із Даринкою зайшли на кухню, сіли за стіл. Соломія розклала м’ясо з картоплею. Сама не торкнулася їжі. Дівчинка їла картоплю, відсуваючи м’ясо.
— Не любиш м’ясо? — запитав Мар’ян. Вона кивнула. — А що любиш?
— Макарони з ковбаскою, — відповіла, не піднімаючи очі.
— Ну вибач. Твій тато не попередив, що привезе тебе, — різко сказала Соломія, виливши злість на обох.
Вже показує характер, дівчисько.
— А чай будеш? Чи тільки компот і сік п’єш? Вибач, нічого такого немає — тільки чай, — з сарказмом долила в чашки.
— Соломія, годі, — приголосив Мар’ян.
Вона поставила чайник і вийшла. Чула, як вони розмовляли, як Мар’ян, вперше за сто років, мив посуд. Коли він зайшов у кімнату, Соломія сиділа на дивані, схрестивши руки, й дивилася у темне вікно. Він сів поруч, спробував обняти, але вона відштовхнула його руку.
— Даринці пора спати, — сказав Мар’ян.
— Розкладай диван. — Соломія встала, дістала постіль.
Дівчинка стояла біля стіни й пильно спостерігала. Коли та лягла, вони з Мар’яном замкнулися на кухні. Він розповіТа з дня на день вони навчилися розуміти одне одного, і, хоч не завжди було легко, маленька Даринка поступово стала для Соломії не чужою дитиною, а рідною донькою.
