Кінець вересня видався теплим і сухим. Незабаром почне холодати, підуть дощі. Адже осіння погода непередбачувана. “Треба обов’язково з’їздити на дачу, інакше розмокнуть дороги, і попасти туди можна буде лише після заморозків”, — зітхнула Олена і знову набрала номер чоловіка.
— Олено Вікторівно, можна піти на годинку раніше? Мама попросила відвезти її на дачу, — бухгалтерка Тетяна підняла бровки домиком і благально дивилася на начальницю.
— Я й сама б хотіла піти. Гаразд, але в понеділок будь на роботі вчасно. І жодних лікарняних. Зрозуміла? Інакше більше не відпущу, — удавано суворо сказала Олена.
— Дякую вам велике, Олено Вікторівно! Прийду вчасно, обіцяю, — Тетяна тут же посміхнулась, очі заблищали, вона підбігла до шафи, схопила куртку й вискочила з кабінету.
“Оце так спритність! Підійшла відпроситися, а комп’ютер уже вимкнений, і сумочку взяла. Знала, що я дозволю. Але де ж Олег?” — Олена знову набрала його номер, і знову бездушний голос повідомив, що “абонент недоступний”. — Нічого, завтра не викрутиться, як милий поїде на дачу. У мами скоро день народження, треба картоплі привезти, банки з солінням…
Олена поклала телефон, штовхнула мишку, щоб розбудити комп’ютер, і знову заглибилась у таблиці на екрані.
Коли задзвонив телефон, вона так зраділа, що відповіла, навіть не глянувши на номер.
— Олежу, чому вимкнений телефон? Цілий день дзвоню…
— Перепрошую, це оперуповноважений… Іванченко, — перебив її незнайомий чоловічий голос.
Це було так несподівано, а прізвище «Іванченко» спантеличило Олену, що вона подумала — може, помилилася.
— Олежу, ти де? — несміливо запитала вона.
— Ви дружина Олега Васильовича Савенка? Як до вас звертатися? — спитав чоловік.
— Олена Вікторівна… — Олена раптом закашлялася. — Можна просто Олена. А де Олег? — Серце вже билося тривожно, відчуваючи щось погане.
— Чи не могли б ви приїхати до четвертої міської лікарні? Я чекатиму вас у приймальному відділенні, — сказав чоловік.
— Ч-чого до лікарні? Що з Олегом? — вигукнула Олена.
— Я вас чекаю, — почула вона, і зв’язок обірвався.
Олена набрала незнайомий номер, але він був зайнятий. Тремтячими пальцями вона намагалася закрити файл, але мишка не слухалася. Нарешті вона вимкнула комп’ютер, схопила сумочку, зірвала з вішалки плащ і вибігла з кабінету.
У голові мерехтіли жахливі картини: аварія, операція, кома, або гірше… “Ні, він живий, інакше б мене викликали не в лікарню, а до моргу. Звісно, живий”, — запевняла себе Олена.
Вона не змогла зрозуміти, яким автобусом їхати, тому виставила руку на дорозі. За десять хвилин вона бігла по території лікарні до головного корпусу, тривога стискала груди.
— Я дружина Олега Савенка… — ледве дихаючи, крикнула вона, увійшовши в приймальне.
З-за столу піднявся високий чоловік років сорока і підійшов до неї. Він знову представився, але Олена його не слухала. За чого він тягне? Їй потрібно бачити чоловіка, переконатися, що він живий.
— Ходімо, — нарешті сказав він, показуючи на двері.
Олена вийшла на вулицю, нічого не розуміючи. Чи не можна потрапити до будь-якого відділення через приймальне? Але чоловік обійшов будівлю і попрямував до невеликої цегляної споруди позаду. Біля дверей він зупинився і глянув на Олену.
— Вибачте, що не сказав одразу. Люди по-різному реагують…
Олена перевела погляд на синю табличку: «Морг судово-медичної експертизи». Вона захиталася, але сильна рука підхопила її.
— Він… помер? — голос був сипкий. — Я цілий день дзвонила, хотіла на дачу поїхати, а телефон був вимкнений.
— Так, за його телефоном ми й знайшли вас. Присідайте. — Іванченко підвів її до лавки. Ноги не слухалися.
— Він не був сьогодні на роботі, — м’яко сказав слідчий.
— Цього не може бути. У нього ж перевірка, сам казав, — Олена розмірковувала вголос.
— Ваш сусід по дачі вранці помітив його машину. Задивився, що ви приїхали в робочий день. В обід вирішив зайти, але двері не відчинили. Викликав поліцію. Знаєте, на дачах іноді бомжують…
— Його вбили?
— Ні, слідів насильства немає. Попередньо — отруєння чадним газом.
— Почекайте… сусід подумав, що ми приїхали разом? Отже, він бачив жінку? — Олена витріщила очі.
— Так. Вона була з вашим чоловіком. Наталка Миколаївна Лисенко. Вам знайоме це ім’я?
Олена заплющила очі і заперечливо похитала головою.
— Цього не може бути.
Вони прожили разом двадцять один рік. У листопаді — річниця. Коли у подруг розпадалися сім’ї через зради, всі заздрили їй. Адже Олег завжди був ідеальним чоловіком. Вона теж так вважала. Який сором.
— Вам не за що соромитися. Ми постараємося уникнути розголНаступного дня, коли сонце освітлювало покритий інеєм дах, Олена зрозуміла, що життя, навіть після найглибших ран, знайде спосіб подарувати новий початок.
