Щоденник мій… Як життя все розставило на свої місця.
Завжди знав, що у мене немає батька, але в дитинстві цього не відчував. Маминої любові вистачало. Але в сьомому класі хлопці почали хвалитись: у кого батько на новій «Тойоті» їздить, у кого найдорощий телефон. Я мовчав. Чим міг похвалитись? У нас з мамою й машини не було, а телефон — звичайний. Мама працювала лікаркою в поліклініці, знайомих у неї — лише літні люди.
Якось запитав у неї про батька.
— Ти його не пам’ятаєш? Коли тобі було три роки, в нього з’явилася інша. Я не змогла пробачити зраду. Розлучились, і він пішов до неї. Спочатку приходив, приносив тобі іграшки, недорогі. Потім у них народилась дитина… — мама зітхнула.
Я побачив сум в її очах і більше нічого не питав. Нащо? Якщо він мене не шукав, значить, його мені теж не треба. Зате в мене — найкраща мама, молода й гарна. Усі її знають, на вулиці вітаються.
А потім у мами з’явився чоловік. Вона частіше почала виходити ввечері: то до подруги на день народження, то до важких пацієнтів… Так говорила. Але я ж не дурний — до пацієнтів не ходять у сукнях і на парфумах. Поверталась додому з квітами, усміхнена, очі світилися щастям.
Одного разу, перед виходом, мама причепурилась перед дзеркалом, наспівуючи.
— Мам, на побачення йдеш? У тебе хтось є? — запитав я.
Вона завмерла, потім обернулась. Щоки спалахували, погляд був винуватим.
— Не знаю, як тобі пояснити… Ти завжди будеш найважливішим для мене. Але…
— Не треба пояснювати. Я дорослий. У вас серйозно? Виходитимеш за нього?
— Не знаю. Ще не вирішила. А ти проти?
— Ні… Але я звик, що ми самі. Якщо ви одружитесь, батьком його називати не буду, — твердо сказав я.
— Він хороший. Давно хотіла вас познайомити.
— Нехай приходить.
Мама міцно мене обняла. — Дякую, сину. Невже справді такий дорослий. Тоді в неділю?
Я притиснувся до неї. Хотів сказати: «Не йди, нам ніхто не потрібен», але вона ще раз подякувала, шепотіла, що пишається мною. І я промовчав.
У неділю мама по-новому зачесала волосся, вдягла улюблену сукню, накрила стіл. На кухні запахло їжею та її духами. Засмучувало лише те, що робила вона це не для нас, а для чужого чоловіка.
Я уявляв його високим, гарним — гідним мами. Але прийшов лисий, трохи повний чоловік, набагато старший. Мама на підборах вища за нього. Він міцно потиснув мені руку, представився Іваном Борисовичем.
За столом я боявся, що він почне питати про школу, але він хвалив мамину їжу, дивився на неї з захопленням. Розпитував про мій комп’ютер, фільми. І слухав, не перебиваючи.
Через місяць він переїхав до нас. Оказалося, після розлучення йому дісталась кімната в комуналці. Я навіть не знав, що таке буває.
Коли побачив у ванній його бритву, зрозумів — він тут надовго. Уночі я чув з її кімнати шепоти, сміх. Натягував ковдру на голову.
У дев’ятому класі мама, червоніючи, сказала: вагітна. Мене не зрадувала ця новина. Значить, тепер я — не єдиний. Ванив у всьому Івана Борисовича.
— Ти ревнуєш? — спробував пояснитись він. — Мама сама захотіла дитину.
Чого я повинен був розуміти? Мене ж ніхто не питав.
Народився хлопчик. Борис. Але Іван Борисович не був радісним.
— У нього проблеми зі здоров’ям. Можливий ДЦП. Мама не вірить лікарям… Підтримай її.
— Таких дітей не залишають у лікарні? — вирвалося в мене.
— Вона не відмовиться.
Боря плакав усі ночі. Мама ходила виснажена. Грошей на ліки не вистачало. Іван Борисович продав кімнату, брав додаткову роботу.
Після школи я вирішив їхати навчатися до Києва. Мама навіть не заперечила. Тепер її турбував лише Боренька.
На вокзалі Іван Борисович міцно обняв мене. Раптом заломило в очах… Він став мені справжнім батьком. Але я не сказав йому цього.
Я їхав без жалі. Відчував себе зайвим. Додому дзвонив не я. Мама була зайнята, а Іван Борисович розповідав про успіхи Борі. Мені було байдуже.
Перед Новим роком мама раптом подзвонила: помер Іван Борисович. Серце.
Після похорон я повернувся до університету.
Мама лишилася сама з хворим сином. Я їй не допомагав. Навіть не привіз дружину познайомитись, коли одружився.
Роки минали. Я зрідка дзвонив. Вона не скаржилась. Говорила, Борис вчиться, заробляє.
А потім мені подзвонив… Борис. Мама померла. Рак.
На похоронах я побачив його вперше за багато років. Високий, гарний хлопець, якщо не дивитись на ноги. Він запросив мене додому, показав новий ремонт.
— Твій комп’ютер дуже допоміг, — сказав він.
Я здивувався. Зрозумів — то мама купила його, а сказала, що від мене.
Через рік я потрапив у аварА потім після довгого лікування я навчився знову ходити, і тепер кожен день кажу Борисові: «Дякую, брате».
