Любов до гробу
Аліса вийшла з магазину, перехопила важку торбу з продуктами та поплелась додому. Купила копійчану дрібничку, а руки аж відтинає. Перед будинком зупинилась. «У вікнах світла нема. Маринка знову десь гуляє. – Аліса похитала головою. – Нехай тільки повернеться… Як зв’язалась із цим… Олежком, так і навчання пішло шкереберть. Пропускає уроки, вчителі скаржаться. А попереду ЗНО, вступ до університету. Ось тільки прийди, я тобі влаштую…» – накручувала вона себе, важко піднімаючись у квартиру.
Дома Аліса поставила торбу на стілець біля кухонного столу. Оглянула плиту. «Зрозуміло. Просила ж картоплю почистити чи хоча б макарони зварити. Пішла гуляти… Ну що ж мені з нею робити? Ах ти ж…»
Різкими рухами зняла куртку, повісила у передпокої і повернулась на кухню. Грюкала шафами, брязкала посудом – так Аліса у розпачі готувала вечерю, обіцяючи собі нарешті поговорити з донькою як слід.
Але Маринка не поспішала повертатись. Вже десята година, а її все нема. Аліса не знаходила собі місця. Ходила з кутка в куток, повторюючи ніби мантру:
– Ось тільки прийде… Ось тільки, я їй таке скажу, що забуде, як звуть… Б’юся, як риба об лід, все для неї, а вона й макарони зварити не може… Невдячна… Хіба я не хотіла особистого життя? Майже такою ж була, коли з дитиною на руках лишилась. Вона що, мою долю повторює? Нехай спробує, тоді зрозуміє…
Злість і роздратування досягли краю. Їй хотілося щось розбити, щоб виплеснути хоча б трохи обурення.
Коли у дверях зашкребів ключ, вона так зраділа, що донька повернулась, що готова була все пробачити. Але побачивши її винний вираз обличчя, на якому світились очі, повні щастя, злість знову піднялась.
– Де ти була? Час знаєш? На носі ЗНО, а вона бродить бог знає де! – кричала вона, забувши про сусідів.
– Уроки я зробила… – почала захищатись Маринка.
– Мовчи! Не перечи матері! Вирощувала тебе, думала, вивчишся, житимеш краще. А ти мої помилки повторюєш.
– Нічиїх помилок я не повторюю. Не кричи… – огризнулась донька.
Очі її погасли, на щоках виступив нервовий рум’янець.
– Ах ти… – Аліса ледве стрималась, щоб не викрикнути щось образливе.
Безпорадно озирнулась, шукаючи «меч покарання». Маринка скористалась моментом і хотіла промайнути у кімнату, але не тут-то було. Аліса вхопила складний парасольку з тумбочки і замахнулась.
– Мамо! – скрикнула Маринка, втягнувши голову в плечі.
Від цього крику рука Аліси опустилась, парасолька з гупотом впала на підлогу. Вона згорбилась, ніби з неї випустили повітря.
– Я не знаю, де тебе шукати, а ти… Що це у тебе на пальці? Звідки? – ледь чутно запитала Аліса, раптом відчувши страшенну втому.
Вона важко сіла на табурет у передпокої.
Маринка повільно відвела руки від голови, глянула на просте золоте каблучко з крихітним камінчиком.
– Олег подарував… – несміливо сказала вона, спостерігаючи, чи минула буря.
– Ти ж ще школярка. Він не знає? – запитала Аліса, не відводячи очей від каблучка.
– Знає. Ну і що? Через два місяці я складу іспити і стану…
– Дорослою? Ну-ну. Поки живеш зі мною – поважай мої правила. Хоча б по домоволодінню допомагай. Думаєш, доросла – значить, можна робити що завгодно? Гуляти ночами? А якщо завагітнієш?.. – Злість знову піднялась у грудях.
Аліса розуміла, що заходить далеко, але зупинитись не могла.
– Мам, він мене любить. І я його, – з відчаєм сказала Маринка.
– Якби любив, то робив би для тебе краще, а не гірше. І звідки він узявся на нашу голову… – Аліса захитала головою, з грудей вирвався ніби стогін.
Вночі вона довго крутилась. Нерви, зведені сваркою, не давали заснути. Аліса думала, як повернути все у звичне русло. Що сталося з її донькою – розумницею, красунею, її гордістю? Накрутила себе так, що здавалось – найгірше вже сталося. Перед очима мільйон жахливих картин. Утомлена, вона набрала номер єдиної подруги.
– Що трапилось? – охриплий від сну голос подруги зітхнув. – Ти поглянь на годинник.
– Пробач. Мені ні з ким поговорити. Маринка… вона…
– Я ж казала – не треба над нею трястись. Що вона знову витворила?
– Ой, Наталко, зв’язалась із хлопцем, старшим за неї, навчання запустила. Вчителі скаржаться. Сором же… – У трубці почулось зівання. – Радь, що робити. Він каблучко їй подарував. Каже про кохання, а їй лише сімнадцять. Зіпсує їй життя. Ти там заснула? Гаразд, подзвоню завтра.
Поделилась бідою – і на душі полегшало. Нарешті вона заснула, та сон був тривожним. Вранці все вже не здавалось таким страшним. Аліса вирішила діяти. Та як?
Поки вмивалася, гріла чайник, думала, як достукатись до дон”Вони сиділи за столом, пили гарячий чай із варенням, і Аліса раптом зрозуміла – треба просто довіряти, бо саме так і починається справжнє щастя.”
