**Обман**
Перед невеличкою сценою танцювали гості на чолі з ювіляром — шестидесятип’ятирічним начальником Олега. «Боже, який чоловік…» — несхоже підспівували жінки солістці невеличкого ансамблю.
Оксана з чоловіком, втомлені від веселощів, вина та ситих страв, залишилися сидіти за розгроминим столом. На іншому кінці двоє колег щось гаряче обговорювали, а третій дрімав, схиливши голову на складений руки.
Оксана присунулася до Олега і прошепотіла йому у саме вухо:
— Може, підемо додому? Усі нап’яні, ніхто не помітить. У мене від галасу голова розболілася. — Для переконливості вона притиснула пальці до скронь.
Олег похмуро окинув зал поглядом.
— Ти права, тут уже нічого робити, ходімо, — відповів він.
Вони непомітно вийшли з ресторану.
— Уф, як добре! — Оксана вдихнула повними грудьми нічне прохолодне повітря.
— Таксі? — поцікавився Олег.
— Ні, давай пройдемося, подихнемо. — Вона взяла чоловіка під руку, і вони повільно прямували темними вулицями.
— Не втомишся на підборах? — спитав Олег.
— Тоді понесеш мене на руках. Пам’ятаєш, як двадцять років тому? Я вдягла нові туфлі й стерла ноги. Ми йшли з кінотеатру, бо машини ще не було, а транспорт уже не ходив. Ти ніс мене додому… — Оксана зітхнула.
Олег притиснув її руку ліктем, натякаючи, що пам’ятає.
— Ох, які ж ми були молоді й закохані… Двадцять років промайнули. Немов і не було цього часу. Здається, щойно побралися, я чекала Софійку, і ми були такими щасливими… — голос Оксани задріжав.
— Мене чекає підвищення, а це нові можливості. Незабаром Софійка подарує нам онука. А восени відзначимо мій ювілей. Ми здорові. Хіба це не привід для щастя? — спитав Олег.
Вона не встигла відповісти — вони підійшли до дому.
Оксана перша пішла в душ, змила макіяж. Вийшла з ванної з вологою кіскою, у просторому халаті. Олег мисленно порівняв її з Мар’яною, згадуючи гладку шкіру коханки, її пружне молоде тіло, вабкий погляд… «Що роблять роки із жінками. Невже й Мар’яна через двадцять років стане такою, як Оксана? Ні, з нею цього не станеться. Для мене вона завжди буде молодою, бо я завжди буду старшим… Якби вона була поруч зараз…»
Спогади про палку коханку так розпалили його, що він пішов під льодяний душ, щоб заспокоїтися.
Вранці він дістав із шафи випрасувану сорочку з ледь відчутним ароматом кондиціонера, зняв із вішалки краватку. Оксана завжди одразу підбирала до сорочок краватки. З кухні тягнув запах свіжозвареної кави.
— Сьогодні хочу поїхати на дачу. Мабуть, яблука обсипалися, зберу, зварю компот, спеку штрудель, — промовила Оксана, ставлячи перед чоловіком чашку.
— Навіщо? У суботу разом поїдемо на машині, — сказав Олег, жуючи бутерброд.
— До суботи ще три дні. Яблука зіпсуються. Та й перевірю, чи все гаразд.
— Ну, як знаєш, — Олег допив каву й поставив порожню чашку.
— Лишусь на дачі на ніч. Не поїду в темряві, та й на автобус не встигну. Вечерю залишила в холодильнику, — додала вона в спину чоловікові, що виходив із кухні.
Він завмер, обернувся.
— Ти серйозно вирішила залишитись на ніч?
— Так. Чого ти так здивувався? Маєш якісь плани? — Оксана сумно посміхнулася.
— Ні… Будь обережна. — Олег вийшов у передпокій. Незабаром двері захлопнулися.
Він сів у машину, повернув ключ запалювання. Перед тим, як виїхати, набрав номер Мар’яни.
— Привіт. Не розбудив? Сонечко, хочу порадувати. Оксана сьогодні поїде на дачу, заночує там. Тож у нас з тобою ціла ніч, — заворкував він у трубку.
— Зрозуміла, любий, — співучо відповів голос коханки, і лунав голосний поцілунок.
— Розумничка моя. Чекаю тебе ввечері. Уже сумував. — Олег засунув телефон у кишеню піджака та виїхав, включивши радіо на повну.
Все складалося ідеально. Настрій поліпшився. «Потрібно поговорити з Оксаною, розказати їй усе й розставити всі крапки над «і». Мар’яна вже замучила запитаннями, коли ми будемо разом».
Після роботи Олег заїхав до магазину, купив дороге вино, фруктів. Під будинком підвів очі до вікон — світла не було, отже, дружина поїхала. Підбіг до третього поверху, перестрибуючи через сходинки. Серце б’ється нерівно, дихання збилося. «Роки не жартують. Треба записатися до спортзалу», — подумав він, відчиняючи двері.
У передпокої швидко роздягнувся, із важким пакетом пішов на кухню — і завмер у дверях. Біля вікна, спиною до нього, стояла Оксана. Її силует чітко малювався на тлі темряви.
— Ти… не поїхала? — пробурмотів він, намагаючись, щоб голос не видав розчарування. «Треба негайно повідомити Мар’яну, що все скасовується. Вона ось-осВін підійшов ближче, але раптом усвідомив, що нічого не може сказати — тільки опустив голову, мов провинився хлопчик, і зрозумів, що саме ця мить назавжди змінить їхнє життя.
