“Ти, Оленко, не плюй у дзеркало. Головне — добре вийти заміж. За будь-якого розкладу у виграшу залишишся,” — наставляла родичка.
Оля росла єдиною й улюбленою донькою, у якій батьки душі не чаїли. До закінчення школи щораз частіше згадувала, що мріє вчитися у Києві.
“Доню, у нас гарний університет. Нащо тобі до Києва їхати?” — питав батько.
“Тату, я хочу стати журналісткою. А після нашого університету я лише вчителькою стану.”
Довго не погоджувались батьки відпустити доньку. Скільки фільмів переглянули про покалічені долі провінційних дівчат, що вирішили спробувати щастя у столиці. Та зрештою змирилися. Батько листувався з далекою родичкою, яка жила у Києві. Та погодилася прихистити Олю на час навчання. Радості дівчини не було меж. Вона обіцяла батькам, що впорається, що їм не доведеться за неї червоніти, навпаки — пишатимуться нею.
Батько сам відвіз доньку, переконався, що вона влаштувалася нормально, залишив грошей на перший час і поїхав.
Оля жила у родички не безкоштовно. Прибирала, ходила у магазин, готувала. Сусіди похитували головами: “Оце так — зробила з родички прислугу.” Сама ж родичка жила одна, чоловік давно пішов до іншої, залишивши їй квартиру. Вважала своє життя вдалим: живе у Києві, у столиці, не десь. І Олю вчила:
“Ти, Олю, дурниць не базікай. Навчання — це добре, але для жінки зовсім не головне. Головне — добре вийти заміж за киянина. За будь-якого розкладу у виграшу будеш. Ось як я.”
Оля слухала й снисхідно посміхалася. Про заміжжя поки не мріяла. Мріяла, щоб її помітили, оцінили здібності, взяли на роботу у престижне видання, а якщо пощастить — то й на телебачення.
Та мрії мріями, а життя часто вносить свої корективи. На третьому курсі Оля закохалася в Богдана. Познайомилися випадково: святкували з подругами вдалу сесію. Богдан із другом теж були там. Помітив гарну дівчину, запросив на танець, потім провів додому.
Подруги наперебій радили Олі не втрачати такого хлопця. На вісім років старший, киянин, з квартирою, симпатичний. Богдан не приховував, що розлучений, що має доньку. Та хто в молодості не помиляється? Донька жила не з ним, а з матір’ю, не заважатиме. А з іншого боку — значить, дітей любить.
Оля не будувала планів, та Богдан їй подобався. Він бачив, що вона недосвідчена у любовних справах, не поспішав і поки не запрошував до себе. Гуляли, ходили на виставки, у театри, на концерти. За всі роки життя у Києві Оля так не пізнала місто, як після зустрічі з Богданом.
Він щораз частіше говорив про кохання, про спільне майбутнє, про дітей. У Олі кружляла голова. Коли Богдан зрештою зробив пропозицію, вона одразу погодиАле коли вона остаточно усвідомила, що справжнє щастя – не в великому місті чи статусі, а в тихій радості вдома, поруч із сином і новим коханням, що прийшло несподівано, вона зрозуміла – життя дало їй саме те, про що навіть не наважувалася мріяти.
