Спадок
У великій старій квартирі панував незвичайний рух. Дверний дзвінок дзвенів раз у раз, і всередину заходив хтось із родичів. Ось і настав черговий гість — огрядний чоловік у дорогому костюмі, піджак якого не міг сховати його випираючий живіт.
Бліда, невиразна жінка кисло посміхнулася йому, а чоловік із дивана підвівся назустріч.
— Степане! А я вже думав, ти не приїдеш. — Чоловіки потиснули один одному руки. — Сідай, розказуй, як справи.
Жінка невдоволено відсунулася в інший кінець дивана, звільняючи місце братам.
«Невже дружина Івана? Стільки дівчат у нього було, а одружився з такою…» — Степан не знайшов слів.
Квартиру знову оголосив дзвінок. Усі троє повернули голови до дверей. Очікували лише на того, хто мав зараз увійти. У дверях з’явився високий чоловік у чорних штанях і темно-синьому джемпері, що підкреслював білизну сорочки.
Борис сухо привітався, оглянувся і сів у потерте крісло в протилежному кутку кімнати.
«Оце франт з Бориса вийшов», — подумав Степан.
Він одразу впізнав його, хоча не бачив років тридцять. Ось і зібралися разом три брати, три спадкоємці. Злетілися, як круки на падаль. Степан сподівався, що крім нього ніхто не приїде, а Борис — тим паче.
Брати отримали запрошення приїхати, щоб попрощатися з Ганною Іванівною. Так і було написано: «щоб попрощатися». І вказано адресу — на всяк випадок, якщо забули.
Степан давно жив у іншому місті з родиною. Гарна посада, квартира, машина, дві доньки, одна вже й онука подарувала. Йому, власне, тіткиного спадку й не треба. Приїхав так, з цікавості.
Колись квартира здавалася йому величезною. Він боявся темних кутів, масивного будинкового годинника та важкої меблівки.
Коли батько зірвався з риштування на будівництві та розбився, мати почорніла від горя. Як підніме трьох хлопців сама? Іванові й п’яти нема. Загалом, жили важко. Одного дня приїхав старший брат матері, про якого діти й не чули доти, і запропонував забрати хлопців на час, хоча б двох старших.
У них із дружиною не було дітей. Мати оговтається — забере їх. Брат дав їй грошей і вивіз хлопців. Мати від туги запила й незабаром померла.
Тітка Ганна виявилася суворою та холодною. Годувала, одягала хлопців, намагалася їх полюбити. Степан швидко збагнув, що це шанс вибитися в люди. Усім догоджав дядьку та його дружині.
А от Борис поводився замкнено, не хотів налагоджувати відносини з новою родиною. Після школи не пішов до інституту, на відміну від Степана. Повернувся у рідне місто, до батьківської квартири. Влаштувався на роботу, вчився заочно. Дядько перший час надсилав йому гроші, але Борис повертав їх із запискою, що в грошах не потребує.
Степан на останньому курсі одружився і переїхав до родини дружини у Львів. Молодший Іван ріс ледарем, жив на широку ногу. У сім’ї не без виродка, як то кажуть.
«Квартира потребує ремонту. Потім можна вигідно продати. А меблі тепер такі не роблять — радянський антикваріат. Міцна, важка. У вітрині — чеський кришталь. І гроші, напевно, є на вкладах. Хоч усі вклади могли зникнути в дев’яності та двохтисячні…» Степан злякався, що зарано розбавляється.
Думаючи, він час від часу поглядав на Бориса. Той сидів байдужий, витягнувши схрещені ноги. Іван перешіптувався із дружиною, теж поглядаючи на братів. «Борис — відлюдько, у дядька й тітки не в милості був. Іван своє минує…» Степан вважав себе найгіднішим тіткиного спадку.
У квартиру їх впустила гарна дівчина. Напевно, сиділка тіткина. Лише Степан подумав про неї, як у кімнату в’їхав візок, на якому сиділа стара. Голова її схилилася на груди, ноги вкривав товстий плед.
Дівчина поставила візок так, щоб стара могла бачити всіх. На її тлі вона виглядала ще красунВера подивилася на Бориса, і в їхніх очах зайнявся тихий вогонь…
