Між нами прірва…
Після розлучення з чоловіком Оксана довго не могла прийти до тями. Вона підозрювала, що він гуляє, але дізнатися правду було все одно боляче. Була родина, влаштоване життя, мрії… А зараз — нічого. Дмитро просто пішов із дому, з її життя.
Літня спека поступово зникала, але Оксана навкруги нічого не бачила: ні сонця, ні шуму Києва, ні веселки після дощу. Однієї ночі, мучаючись від духоти і марно намагаючись заснути, вона раптом усвідомила: так більше не може бути. Дмитро щасливий, а вона не живе — лише повільно гине.
«Тут усе нагадує про нього, про нас… А нас більше немає. Треба просто поїхати, хоча б ненадовго. Тільки не на море, не за кордон, де юрба й метушня. Потрібна тиша, село. У нас же там дім! Бабусин. Ми всі звідти родом. Там наше місце сили. Чому ця думка не спала раніше?» — Оксана навіть сіла на ліжку. Волога сорочка прилипла до спини.
Бабуся померла три роки тому. Перед цим довго хворіла. Все йшло до кінця. Але Дмитро переконав її поїхати до Італії. «За десять днів нічого не станеться», — говорив він. Звістка про смерть бабусі наздогнала їх у Неаполі. «Нічого вже не зміниш. Змінити квитки складно. Повернемося — свічку поставимо…» І вона знову його послухала. Як завжди.
У маминого чоловіка є дача — великий будинок із ділянкою недалеко від міста. Мама давно хотіла продати бабусин дім, але постійно тягнула.
Колись щоліта Оксана гостювала у бабусі. А зі вступом до університету перестала їздити. І на могилу не заходила — тепер уже й не пам’ятає чому.
Від нетерпіння аж долоні засвербіли. Вона взяла телефон, хотіла подзвонити мамі, дізнатися про ключі. Але побачивши на екрані час, зрозуміла: пізно, усі сплять. Поклала телефон і відкинулася на подушку. Нічого. Тепер вона знає, що робити, як витягнути себе з цієї прірви болю. Почала уявляти, як збиратиме речі, як зустріне її дім… І незамітно заснула.
Зранку легко схопилася і одразу подзвонила мамі.
— Ну нарешті, оживаєш, почала думати про щось, крім свого Дмитра. Світ на ньому клином не зійшовся… — мама знову почала стару розмову.
— Мам, годі. Слова не допоможуть. Де ключі?
— Та чого їх шукати? Лежать у тумбочці. Приїжджай, хоч побачу тебе. Дім у порядку. У травні бачила тітку Ганю. Казала тобі? Ні? Тобі ж було не до того… Так от, вона на весілля онуки приїжджала. Розповідала, що дім цілий стоїть. Цікавилася, чи продамо. Зять її новий купив би — сподобалося йому тут. Може, поїдемо разом? — мама, як завжди, стрибала з теми на тему.
— Ні. Я сама. Будь ласка. За ключами після роботи заїду.
Весь день думки крутилися довкола села. Директорка агенції, де працювала Оксана, також розведена, уважно вислухала її: пробувала заповнити порожнечу роботою — не вийшло. Вирішила на час поїхати. Сезон отпусток, клієнтів мало, без неї впораються. Директор неохоче, але погодилася.
Ввечері Оксана забрала ключі, зібрала речі. Брала лише необхідне. Раптом і там не вийде втекти від себе, захочеться повернутися за день.
Як не дивно, ніч пройшла міцно. Зранку випила каву, перевірила, чи вимкнено все в квартирі, взяла сумку й вийшла.
Місто ще спало. Над дахами сходило сонце. Від хвилювання Оксана підспівувала пісням із автомагнітоли.
Дорогу до села вона не забула. Дім стояв на місці. Навіть траву у дворі хтось викосив. Вийшла з машини й уперше відчула справжню тишу. Цвіркуни, птахи, півні — усе це було ніби далеке дзижчання порівняно з міським гамором.
У домі сиро, завішено вікна. Заборонила собі жаліти, що приїхала, взялася за роботу. Принесла води з криниці, вимила підлогу, розпалила піч. Коли вогонь весело затріщав, відчула себе переможницею.
Селяни ходили повз будинок, розглядали машину, але всередині не лізли — так не прийнято.
Скоро стало спекотно. Розстелила ковдру на ліжку, підсушила подушки біля печі. На річку вийшла пізніше. Вода здавалася чорною й густою. Відійшла далі від села, скинула сарафан і кинулася в річку.
— А я гадаю, хто тут плеще? Рибина чи людина? — почувся позаду чоловічий голос.
Оксана різко обернулася. Перед нею стояв Микола. Подорослішалий, але впізнаваний. Її перше кохання. У руці тримав вудку й гілку з рибою.
Серце вдарило в горло, перекриваючи подих. Спогади нахлинули разом.
Ось чому вона не приїжджала сюди так довго. Через нього. Колись заради нього вона хотіла залишитися у селі. Мама не дозволила.
Вона кликала Миколу до міста. Він погоджувався, але не приїжджав. Потім бабуся сказала, що він одружився. Після цього Оксана більше не поверВона стиснула його руку і зрозуміла, що прірва, яка колись здавалася такою глибокою, тепер була лише тінню минулого.
