**Щоденниковий запис**
Журавлі-кораблики пливуть небесами…
Прокинувшись, Соломія блаженно потягнулася. Задумалася, який сьогодні день. Обернулася до будильника, але погляд спинився на білому весільній сукні, що висіла на дверцятах шафи. Занадто довга, щоб ховати – вішала назовні, щоб не зім’ялась. Спогади навалилися раптово, затулили подих.
Коли приміряла сукню в магазині, на хвилинку здалося: все правильно. Ярослава немає. А Віктор поряд — живий, уважний, успішний, гарний. Нічого не змінити. За кілька годин вона одягне цю сукню та поїде в ЗАГС у весільному кортежі.
Соломію скривило від цієї думки. Відвернулася від сукні — символу її зради.
Вчора вона так і сказала матері. Бліда, знеможена хімією й операціями, мати дивилася на неї запалими очима.
— Розумію, донечко. Але Ярослава немає.
— Зник, але не загинув, — різко відповіла Соломія. — Можливо, у полоні. Їх же обмінюють.
— Соломійко, а який він повернеться з полону? Ти новини дивишся? Навіть якщо тілом цілий, то психіка… Нащо тобі це? Тобі лише двадцять чотири. Життя тільки починається. І зустрічалися ви недовго.
— Мам, я обіцяла його чекати. Виховаючи за Віктора, зраджую його. А якщо він повернеться? Як я в очі йому дивитимусь? — Соломія вже кричала, давлячись слізьми.
— Тихо, не кричи. Він теж обіцяв повернутись. Війна. Легко обіцяти, важко виконати. Невже б не дав знати, якби був живий? — Мати обійняла її.
Соломія схилила голову на її плече й почула, як важко та дихає. У легенях шелестіло, наче папір.
«Мати права. Віктор стільки зробив для нас. Влаштував її до кращої клініки у Києві, дав грошей на лікування. Вирвав із того світу. Хімія ще триває, але є надія. А якщо їй знову стане гірше? Грошей немає… Вся надія на Віктора. Не можу відмовити… Це ж мама, вона мріє про онуків… А я егоїстка…»
Вона витерла сльози.
— Усе буде добре, мамо. Не хвилюйся.
Мати зітхала, украдкВони назвали сина Ярославом, а через рік у дворі, де колись Соломія бігла босоніж, він збирав перші кроки, сміючись до сонця.
