Вона думала, що він просто бідний каліка-жебрак! Щодня ділилася з ним своїм скромним обідом… Але одного ранку все змінилося!
Це історія про бідну дівчину на ім’я Оксана та про каліку, над яким усі сміялися. Оксані було всього 24 роки. Вона продавала їжу у маленькій дерев’яній хатці біля дороги в Києві. Її крамничка була збита зі старих дощок і покрита бляхою. Стояла під великим дубом, куди люди приходили пообідати.
У Оксани майже нічого не було. Її черевики протерлися, а сукня була латана. Але вона завжди посміхалася. Навіть коли була втомлена, вітала кожного клієнта з теплотою. «Добрий день, пане. Будь ласка», — казала вона.
Щорану вона прокидалася зі сходом сонця, щоб приготувати гречану кашу, борщ та вареники. Її руки працювали швидко, але серце билося повільно від сумних думок. Оксана не мала родини.
Батьки померли, коли вона була маленькою. Жила вона у крихітній кімнатці біля своєї крамнички. Без світла, без чистої води.
Лише вона та її мрії. Одного дня, коли Оксана прибирала прилавок, підійшла її знайома – тітка Галя. «Чому ти завжди посміхаєшся, коли життя таке важке?» — запитала вона. Оксана знову усміхнулася. «Бо сльози не наповнять мій горщик», — відповіла вона.
Тітка Галя засміялася й пішла, але її слова залишилися в серці Оксани. Це була правда. Вона нічого не мала.
Але все одно годувала людей, навіть тих, хто не мав грошей заплатити. Вона не знала, що її життя ось-ось зміниться. Кожного вечора біля її крамнички відбувалося щось дивне.
На краю дороги з’являвся каліка у старому інвалідному візку. Він повільно під’їжджав, відштовхуючись руками. Колеса скрипіли по каменюках.
Скріп-скріп-скріп. Люди, що проходили повз, сміялися або затуляли носи. «Дивіться, цей брудний дід знову тут», — сказав хлопчина.
Ноги старого були загорнуті у брудні бинти. Штани розірвані на колінах. Обличчя вкрите пилом.
Очі – втомлені. Дехто казав, що від нього смерділо. Інші – що він божевільний.
Але Оксана не відводила погляду. Вона називала його Дідом Петром. Того вечора, під палючим сонцем, Дід Петро під’їхав до її крамнички. Оксана подивилася на нього і тихо сказала: «Ви знову тут, Діду Петре. Ви вчора не приходили».
Дід Петро опустив голову. «Не мав сили», — прошепотів він.
Я не їв два дні. Оксана глянула на стіл. Залишилася лише одна порція вареників.
Це була їжа, яку вона хотіла з’їсти сама. Вона завагалась. Але потім, без жодного слова, взяла миску й поставила перед ним.
«Їжте», — сказала вона. Дід Петро подивився на їжу, потім на неї. «Ви віддаєте мені свою останню порцію?» Оксана кивнула.
«Я приготую ще, коли повернуся додому». Його руки тремтіли, коли він узяв ложку. Очі зволожилися.
Але він не заплакав. Лише похитав головою й почав їсти. Люди навколо дивилися на них.
«Оксано, навіщо ти годуєш цього жебрака?» — запитала жінка. Оксана усміхнулася. «Якби я сиділа у візку, хіба я не хотіла б, щоб мене теж годували?»
Дід Петро приходив щодня, але ніколи не благав.
Не кликав людей. Не простягав руки. Не просив ні їжі, ні грошей.
Просто сидів біля її крамнички, схиливши голову. Його візок ось-ось розсипався би. Одне колесо вже перекосилося.
Поки інші ігнорували його, Оксана завжди приносила йому гарячу їжу. Іноді це був борщ. Іноді – вареники.
Вона подавала їх з щирою посмішкою. Одного спекотного дня, коли Оксана віддавала двом школярам тарілки з гречаною кашею, вона підняла очі й знову побачила Діда Петра.
Його ноги, як і раніше, були забинтовані. Сорочка тепер мала ще більше дірок. Але він просто сидів на своєму місці, мовчки.
Оксана налила йому гарячої каші, додала шматочок сала й підійшла. «Діду Петре», — лагідно сказала вона.
Ваша їжа готова. Дід Петро повільно підвів очі. Вони були втомлені.
Але, побачивши Оксану, вони пом’якшали. «Ти завжди пам’ятаєш про мене», — сказав він. Оксана присіла й поставила миску на табуретку біля нього.
«Навіть якщо весь світ вас забуде, я – ні».
Раптом біля крамнички зупинився чорний лімузин. Двері відчинилися, і вийшов чоловік.
На ньому була біла сорочка й темні штани. Черевики блищали, ніби щойно начищені. Він був високим і сильним, з глибоким поглядом.
Оксана швидко підвелася, витерла руки об фартух. «Добрий день, пане», — сказала вона. «Добрий день», — відповів чоловік.
Але дивився він не на неї, а на Діда Петра. Він не кліпав очима. Просто дивився довго-довго.
Дід Петро продовжував їсти, але Оксана помітила щось дивне. Він перестав жувати. Чоловік зробив крок вперед іЧоловік підійшов ближче, і раптом його обличчя змінилося – він опустився на коліна перед дідом, шепнувши: «Батьку, це ти?..»
