Щасливі зміни
Ганна Василівна вийшла з під’їзду і зупинилась. Трохи примруживши очі, глянула на небо, оцінюючи ймовірність дощу, і лиш тоді привіталася з сусідками, що сиділи на лавці, ледве помітно кивнувши. Пішла далі, піднявши підборіддя. Жінки, що замовкли побачивши її, заворушились, зашепотіли, кидаючи Ганні недобрі погляди.
Скільки років Ганні Василівні — ніхто не знав. Немолода, вже кілька років на пенсії. Сивина у волоссі завжди модно підстрижена. Очі помірно підфарбовані, як і належить у її віці. Стан стрункий. Ні живота, ні зайвих складок, хоча худою її не назвеш.
Одні казали, що їй близько шістдесяти, інші — трохи за п’ятдесят. Особливо заздрісні стверджували, що вона вже за сімдесят, а виглядає молодше завдяки чудесам пластики.
— А чого їй погано виглядати? Чоловік був нормальний, не пив, не знущався. Пішов до молодшої тихо, без скандалів. Один син клопоту не завдає. Ні онуків, ні кота, ні собаки. Живе, як королева. Якби мій був не п’яниця, може, і я б так ходила.
— Ти? Королевою? Посмішила, Мар’янівно, — пхнула сусідку по лавці жінка, що сиділа поруч.
— А що? Якщо мій Петро, нехай йому Господи, здохне, так і я заживу. Виходитиму з хати, зиркатиму на вас згори та гулятиму собі.
Сусідки дружно реготали.
— Дивись, Андрій очей з Ганни не зводить, навіть роботу кинув, — сказала одна.
— Та не дістанеться йому. Шукав би простішу, — зідхнула інша.
— Та чим Андрій поганий? Не п’є, не курить, руки золоті, — заступилась за нього третя.
— Чого ви такі злі, бабусі? Годі Ганні Василівні кістки перемивати. Не заздрите, — сказав їм Андрій і продовжив підрізати кущі.
Ганна здогадувалась, що її обговорюють. Чула уривки фраз, помічала по поглядам, що сусідки її не люблять. Але вже давно перестала звертати на це увагу.
Жила вона по-різному, як і більшість жінок. Чоловік був гарний, статний, до неї під пару. Самі жінки на нього вішались. Скільки через це пережила. А коли він таки пішов, то й жити не хотілось. Ради сина взяла себе в руки. А от чоловіків до себе з того часу не підпускала.
Її син Ярослав вже до тридцяти, а досі не одружений. Ганну це не тішило. Хіба це нормально, коли дорослий син живе з мамою? Ні, дівчата у нього були й є. Та до весілля справа не доходила.
Не всі дівчата Ярослава Ганні подобались. Що там крити — жодна не подобалась. Але не заважала. Знала, що заборонами тільки гірше зробиш, ще й сина втратиш. Терпіла. Ішов час, кохання минало. З кимось Ярослав розлучався сам, когось кидали його.
На одній ледве не одружився. Дівчина приємна, гарна. Весілля, так весілля, вже час. Ганна не сперечалась. Ярослав, як належить, пішов знайомитись з її батьками, а повернувся з сумом. Батько виявився п’яницею, мати через його побої хворіла. Випили за знайомство, батько почав повчати майбутнього зятя, погрожувати, мало не дійшло до бійки.
— Мам, що робити? Люблю її, але як із такими родичами спілкуватись? — запитав у матері поради Ярослав.
— Що тут вдієш? Це ж батьки, їх не заміниш, як дружину. Вони завжди будуть частиною її життя. Якщо готовий до цього — одружуйся, — сказала Ганна.
До її радості, вони все ж розлучились.
Після прогулянки Ганна почитала книжку, подрімала й почала готувати вечерю до приходу сина, час від часу поглядаючи на годинник. Ярослав запізнювався. «Нема сумнівів — знову закохався», — подумала Ганна.
Ярослав справді прийшов не один.
— Мам, познайомся, це Олеся. А це моя мама, Ганна Василівна, — представив він їх одна одній.
Ганна глянула на Олесю й ахнула. Очі блакитні, як небо, ямочки на щоках… На таких одружуються. Ну що ж, час настав.
— Чого не попередив? Приготувала б щось смачненьке, — незадоволено помітила Ганна.
— У тебе завжди смачно, — сказав син і обійняв маму, поклавши голову їй на плече.
— Коли підлизуєшся, значить, щось потрібно. — Ганна легенько штовхнула його пальцем у лоб. — Мийте руки, будемо вечеряти.
Довго з ванної чулись сміх і метушня. На кухню молоді увійшли зчервонілі й збентежені. А на столі вже чекали гарно розставлені тарілки, блискучі прибори, у чашках парував чай. Усе як треба.
За провиним поглядом сина Ганна зрозуміла — не помилилась, чекатиме сюрпризу.
— Кажи вже, не тягни, — попросила вона, стомившись від невизначеності.
Ярослав глибоко вдихнув і випалив:
— Ми з хлопцями завтра на два дні в похід ідемо. Олеся хоче з нами.
— Добра справа. Найкраще пізнати людину в поході. Заодно й друзів Олесі представиш, — сказала Ганна, а сама подумала, щоЧерез рік у Ганни Василівни з’явився онук, Андрійко, а Василь, так і не зупиняючись у своїх спробах, одного разу прийшов із квітами та пропозицією, на яку вона, на її власний подив, кивнула.
