**Ти – мій світ**
Дмитро та Софійка жили в одному будинку, на одному поверсі, п’ятом. Дмитро перейшов у четвертий клас і вважався достатньо дорослим, щоб доглядати за п’ятирічною Софійкою з квартири навпроти. Її мама працювала хірургом, і її часто у вихідні викликали до важких пацієнтів.
Дмитро поводився з нею по-дорослому: годував, захищав, лаяв, коли було за що. А Софійка слухалася безперечно, ходила за ним, як тінь, дивлячись на старшого друга своїми величезними чорними очима.
Одного разу Софійка захворіла на ангіну. І де вона встигла застудитися в червні? Дмитру довелося сидіти з нею цілими днями. Друзі вже знали, де його шукати. Вони подзвонили у Софійчину квартиру, щоб покликати його пограти у футбол.
— Не можу. З Софійкою сиджу, — серйозно відповів Дмитро.
— Так візьми її з собою, буде болельницею, — запропонував Артем.
— У неї ангіна, температура. Не можна. Пограйте сьогодні без мене.
— Та як без тебе? А у воротах хто стоятиме? — засмутився Павло.
— Стойте по черзі, — запропонував Дмитро, дивлячись на пригнічених друзів.
— Ні, так нецікаво. Тоді й ми не підемо.
— Тоді заходьте, — зітхнув Дмитро і впустив хлопців у квартиру.
Софійка із шарфом на шиї сиділа на дивані й розглядала картинки у книжці. Побачивши хлопців, вона зраділа.
— Мої друзі — Павло й Артем. — Дмитро показав, хто є хто. — Вони посидять із нами, не заперечуєш?
— Почитайте книжку, — з дитячою відвертістю Софійка простягнула їм книгу.
— А давай краще намет зробимо, — Павло подивився на круглий стіл посеред кімнати.
— Як? Треба гілки й солома, а в нас їх немає, — у Софійчиних очах блиснуло — чи від гарячки, чи від радості.
— Солома не потрібна. Можна зняти покривало з дивана? — спитав Павло. — Накриваємо стіл, і буде нам намет.
Та одного покривала виявилося замало. Софійка підказала Дмитрові, де в шафі лежить плед. Незабаром усі четверо сховалися під столом. У імпровізованому наметі було тісно, душно, темно — та страшенно цікаво.
— Давайте страшні історії розказувати, — запропонував Артем. — Мій прадід воював.
— Ну й що? Про війну нудно, — сказав Павло.
— Ти знаєш, скільки в нього орденів? Не злічити, — хвалився Артем. — Він возив хліб до Києва під час війни.
— Набридло про війну. Скучно, — простогнав Павлик.
— Не знаєш, а говориш. Дід розповідав, що люди їли не лише котів і собак, а й одне одного. Відрізали по шматочку й варили юшку. А хліб пекли з тирси, — не вгавав Артем.
— Фу. Людей не можна їсти, — здригнулася Софійка, притиснувшись до Дмитра.
— А я знаю страшні історії про Чорну Мару, — радісно сказав Павло. — Ми в таборі минулого року завжди про неї оповідали. Жах.
Софійка завмерла. Саме слово «Чорна» здалося їй страшним, особливо в темряві під столом. А від слова «жах» її затрясло.
— Вона ходить усе в чорному. Якщо хтось зазевався, вона його ловить і забирає з собою. І більше ніхто його не побачить. Чорна Мара з’являється й зникає, як тінь. Особливо вона любить маленьких дітей. Біжить непослух від батьків…
— Годі. Зовсім Софійку налякав, — різко перервав його Дмитро, відчувши, як дівчинка здригнулася й притулилася до нього ще щільніше. — Ще вночі від страху спати не буде. Вона ще маленька.
— Я не маленька, — образилася Софійка. — Не хочу слухати про Чорну Мару. Страшно, — голос її задрижав, ось-ось заплаче.
З глухим стуком зачинились двері. Діти під столом затихли. Назовні почулися повільні обережні кроки, які замовкли зовсім близько. Павло заворушився, Артем задихався. Софійка притиснулася до грудей Дмитра. Під її вухом часто й гучно калатало його серце.
Раптом край покривала почав підніматися. Софійка закрила очі й завищала.
— Ось ви де! — почувся мамин голос.
— Мамо! — дівчинка вискочила з-під столу й кинулася до неї.
— Чому стіл накритий? Що ви там робили? — запитала мама, оглядаючи розкуйовджених хлопців.
— Це намет. Ми сиділи в ньому й страшні історії розповідали, — затріпала Софійка.
— І тобі не страшно було? — спитала мама.
— Страшно. А як почула кроки, подумала, що це Чорна Мара прийшла за нами і злякалася ще більше.
— Яка Чорна Мара? — мама перевела докірливий погляд з одного хлопця на іншого, зупинившись на Дмитрові.
Він провинувато опустив голову.
— Годі. Розберіть намет і мийте руки. Зараз обідатимемо, — сказала мама і пішла з Софійкою на кухню.
Після обіду Дмитро із хлопцями таки пішли грати у футбол. А мама поклала Софійку спати. Та щойно вона заплющувала очі, їй уявлялася Чорна Мара.
Коли Дмитро перейшов у сьомий клас,Через роки, коли вона дивилася на нього, дивлячись у його очі, а він пригортав її до себе, Софійка зрозуміла, що найстрашніше в житті — не Чорна Мара, а можливість так і не сказати, кого любиш.
